Тепер спільники. В БМВ лише водій, зате крім балаклави у нього на паску звисає АКСУ. Максим поклав зброю на заднє сидіння, а бандита примотав до керма. У Тойоті двоє. Обшукав їх, АКСУ та МП5 — назад, а злочинців прискотчував один до одного, та разом до керма. І ще декілька шарів для надійності.

Максим підібрав свій рюкзак і повернувся на пункт спостереження біля сходів магазину. Витяг зупинятор.

— Прощавайте, гроші. Прощавай, остання спроба. Чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім!

Броньовика трусонуло, кривий вогненний слід у повітрі спалахнув, наче електричний розряд, двері Спрінтера вирвало із завісами. Углиб провулка полетіли шматки кабіни. Пролунали крики, із автівок повиходили люди. З-за рогу будівлі з’явилася Софія у квітчастій сукні, роздивилась. Атлант рвонув вперед, посунув та розвернув блакитну Тойту й виїхав на зустрічну смугу. Броньовик жваво чкурнув Галицькою, минаючи банк та парківку. Десь далеко лунає поліцейська сирена. Дисплей на зупиняторі згас. Максим сховав чорний брусок до кишені, поправив кашкет і пішов геть.

***

Гучне пограбування, що так і не відбулося, стало гарячою темою для обговорення в соцмережах. Проте на телебаченні подію згадували лише в двох словах. Журналісти з «Плюсів» нишпорили містом, опитували свідків, та сюжет на каналі так і не вийшов. Надто багато непояснених фактів. Через місяць головний поліцай Івано-Франківської області на своїй сторінці в Фейсбук (мода зараз така) оприлюднив звіт по невдалому нападу на інкасаторів. «…Злочинці використовували гранатомет, орієнтовно із надкаліберними кумулятивними гранатами. Один боєприпас самовільно вибухнув у салоні мікроавтобуса нападників. По інкасаторському автомобілю було здійснено постріл несправним боєприпасом, завдяки чому вдалося уникнути жертв».

 Звіт, звичайно, курям на сміх. Про Тойоту й БМВ жодного слова, про скотч теж. Виходить, не лише я вивчав маршрут броньованого Атланта. Не розжився, та, можливо, врятував комусь життя. Мене переповнювали почуття гордості й втрачених можливостей водночас. Розтягуючи бандитів та перехожих, я примудрився загубити гаманець із чесно награбованими грошима. Використавши свої три спроби, я залишився там, звідки й починав. Майже.

Дивний пристрій зупинятор допоміг зрозуміти банальну, проте дуже важливу річ: насправді, у мене є четверта спроба. І п’ята. Безліч спроб: щодня й щохвилини, але в звичайному світі, де кожна мить змінюється наступною. Всім доступні ті спроби, та зазвичай ми їх не бачимо, або вдаємо, що не бачимо. Так зручніше, і не потрібно докладати зайвих зусиль. Можливо, за інших обставин і я б не докладав, проте… Мізки й печінка безхатька ще не зазнали незворотньої руйнації, і з’явилася МЕТА.

Спробував знайти роботу — знайшов, нехай і вантажником, та в кишені задзенькотіло. Випала нагода — перевівся на завідуючого складом, в кишені задзенькотіло гучніше. Попрощався із Лігвом і винайняв однокімнатну квартиру. Три місяці небезхатченства, резюме та співбесід, і я отримав вісім навчальних годин на тиждень у Фізико-технічному ліцеї. Поєднував дві роботи, та з Нового року нова спроба, і я вже повноцінний викладач фізики та алгебри.

Щодо зупинятора, то один знайомий геофізик пів дня просвічував його, брав проби й виніс вердикт, що це шліфований брусок звичайнісінького базальту. Я позбувся пристрою, що зупиняв час. Якось я натрапив на оте худе дівчисько із токсичним волоссям. Два парубки напідпитку із цілком зрозумілою метою добровільно-примусово затягали її до автомобіля. Довелося згадати молодість і порозмахувати кулаками. Дівчисько виявилося п’янющим, від перегару й мені ледь не стало зле. Вона не могла вимовити свою адресу, тому я набирав останні виклики в її мобільному, і все ж доправив додому. Батьки не могли надякуватися, а зупинятор я вкинув у сумку їх непутящому чадові. Можливо, що синьоокий ніякий не чарівник, а звичайна людина, як я. Можливо, у нової власниці на базальтовому бруску знову проступлять цифри. Та це лише теорія.

До речі, щодо теорії. Я пишу наукову статтю про час і його структуру. Вона може стати переворотом в науці, а може й назавжди залишитися рясно списаним зошитом у моїй шухляді. Час покаже, в прямому й переносному сенсі. Та не це зараз головне.

Я знайшов Софію у Фейсбуці. Дізнався, що розлучена, працює в обласній філармонії. На деяких фото з нею була дівчинка. Я б і не проти, та видихнув з полегшенням, прочитавши під однією зі світлин: «Ми з любою племінницею гуляємо парком». Ось вона, моя мета, мотиватор і рятівна соломинка. Тепер мене чекає найважливіший іспит, чи то пак, співбесіда. Я реаліст і не плекаю марних надій, та мушу спробувати. Цю спробу я повинен був зробити ще багато років тому.

***

«Клейнод» показав 17:19. Перший день весни видався прохолодним, біля філармонії неприємний протяг. Люди виходять, одразу одягають шапки та закутуються в шарфи. Вітрові так і кортить зламати соковиті стебла тюльпанів. Хоч руки холодні, та в грудях гаряче, Максимове серце вистукує, мов скажене. Знову глянув на годинник: 17:20.

— Максиме Петровичу? Доброго дня!

— Вітаю, Софіє! — Максим проґавив її появу, та відповів вдавано спокійно.

— Упізнали студентку? Приємно. Як ви? Ще викладаєте?

— Викладаю, але в ліцеї.

— Пощастило вашим ліцеїстам. А ви, здається, вже давно когось чекаєте. Невже не прийшла? Ой, вибачте, то мене не стосується.

— Якраз стосується. А вона, власне, щойно прийшла. Це вам.

Її руки мимоволі потяглися до букета, хоч сама Софія знітилася й опустила очі:

— Несподівано… Я навіть не знаю, що сказати.

— Скажіть, що на вулиці прохолодно, і ви залюбки зігрієтеся філіжанкою гарячої кави.

Вона підняла очі й всміхнулася:

— Дійсно холодно. Кава не завадить