Літери вийшли криві, але читабельні. Максим схвально оцінив свою працю й промовив:

— Справжня красунечка! Останній штрих.

Взявся фарбувати їй губи, та неслухняна помада ковзнула на щоку.

— А що, файна! Тепер нижню губку зробимо трішки виразнішою.

Максим провів помадою під губою, закрив ковпачок і повернув до сумочки. Відійшов на два кроки й оглянув свій шедевр. Уявив, як він запускає час, а панянка серед натовпу, із вип’яченими й розписаними цицьками, та із макіяжем у стилі п’яної Мальвіни. Безхатько зайшовся нестримним сміхом.

Пересміявшись та віддихавшись, Максим облишив Мальвіну й пішов далі. Побачив милу панночку: невисока, із красивим обличчям та чорним як смола волоссям.

— Нічого особистого, леді, я лиш подивлюся, — щикнув і заспокоїв: — Не турбуйтеся, я — джентельмен.

Джентельмен розстібнув помаранчеву блузку й вигукнув від здивування:

— Ого! А що, бюстгальтери вже не в моді?!

Поклав долоні дівчині на груди, трохи стиснув, відійшов і виніс вердикт:

— Не турбуйтеся, панночко. Розмір — не головне.

Розминаючи на ходу пальці, Максим непевною ходою попрямував до наступних грудей і остовпів. Руки здійняті, як у хірурга, що чекає, доки асистент вкладе в них скальпель. Під пильним поглядом безхатько завмер, як і увесь світ довкола. Не одразу вдалося видавити з себе слова:

— Я… я не хотів, пані Софіє…

Софія дивиться просто на Максима, її погляд пронизливий, а прекрасне обличчя суворе. Затуманені алкоголем мізки оповив сором.

— Я не хотів. Я виправлю, все виправлю…

Максим позадкував і ледь не збив нерухомого перехожого.

— Вибачте.

Підійшов до чорнявої дівчини й тремтячими пальцями застібнув блузку:

— Вибачте мені.

Порівнявся із Мальвіною:

— І ти вибач.

Взявся витирати напис рукавом. Шкіра волога і так-сяк вийшло, та із губами важче — помада розмазується, наче панянка наїлася буряка. Дістав із кишені купюру, зіжмакав, повитирав обличчя. Ще сотня, і ще двохсотка. Наче витер. Акуратно запхав груди до бюстгальтера й застібнув ґудзики.

— Ти не дурепа, це я дурень.

Підібрав порожню пляшку з-під віскі, разом із понівечиними грошима викинув її в урну. Понурив голову і побрів додому.

Максим не пам’ятає, як дістався до Лігва й закутався у ковдру. Від куп мотлоху, що захопили його дім, хочеться блювати. Як і від сорому. Він знає лише, що повинен запустити час. Щоб Софія йшла далі у справах, сувора та красива. Щоб усі йшли, куди йшли, а краплини у фонтані падали донизу, як їм і належить.

 — Чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім.

 Двійка змінилася на одиницю. Тепер Максимові потрібно забутися. Він підтягнув до себе пляшку рому.

***

Максим давно прокинувся, та не хоче розплющувати очі. Усвідомлення власної нікчемності й вологі штани — реальність, від якої хочеться заховатися, як той страус.

Яка могутня сила опинилася в його руках, і що він зробив? Змінив світ на краще? Ні: обмацав цицьки, напився й наробив у штани. Сором, наче кулак, вдарив у голову, та Максим полегшив його, призначивши винного. Це все клятий синьоокий! Не міг він дати інший пристрій, який відправляє у минуле? Тоді Максим дійсно міг би творити великі справи: запобігти теракту чи відвернути катастрофу.

Наприклад, потяг сходить із рейок, жахлива троща, багато загиблих. Максим чекає результатів розслідування. Дізнається, що потяг перевищив дозволену швидкість на певній ділянці залізної дороги. Колія повертала, відцентрова сила перевернула вагони, а ті потягли за собою локомотив. Максим відмотує час назад і сідає на злощасний потяг. Він веде себе невимушено, ніщо не повинно спричинити паніку. Потяг наближається до місця катастрофи, а Максим мандрує вагонами до локомотива. Він відчиняє двері й бачить, що машиніст спить. Ось і винуватець трагедії, та зараз головне — запобігти нещастю. Максим готувався і знає, що робити. Він тягне на себе важіль, потяг потрохи збавляє швидкість. Вісімдесят кілометрів на годину, а на небезпечній ділянці дозволено сімдесят. Знову важіль на себе, швидкість спадає, Максим завбачливо доводить її до пів сотні. Потяг успішно минає місце трощі, що не відбулася, і наближається до станції. Прокидається машиніст, від нього тхне алкоголем та гнилими зубами.

— Якого ху?..

 Правий хук знову відправляє машиніста у забуття. Максим вкладає йому в кишеню вирізку з газети зі світлинами катастрофи, знизу підписує: «Не пий за кермом!» Максим зупиняє потяг на залізничному вокзалі й виходить. Переполох все ж відбудеться, коли потяг не рушить згідно із графіком, і коли знайдуть непритомного машиніста. Пасажири метушитимуться, але й гадки не матимуть, що могли загинути. У цей час їхній рятівник вже буде десь далеко.

Це якби зупинятор повертав час назад. Та він не повертає. І як врятувати когось, якщо не знаєш коли й від чого рятувати? Як запобігти нещастю, якщо воно стається у цей час і в цю мить? Як допомогти комусь, якщо… Ніяк. Максим не може. Та може допомогти собі. Він вже роздобув трохи грошей, та це краплина в морі, що не допоможе почати нове життя. Потрібна значна сума. Як її отримати, маючи останню спробу, останню можливість зупинити час? Максим розплющив очі й промовив:

— Я пограбую банк!

***

Щоб реалізувати задумане, довелося визначити для себе певні закони, яким підпорядковується зупинений світ. Після годин роздумів народилася ціла теорія.