— Справді? Я тебе тут раніше не бачив.

— То треба було роззути очі. Я купив це місце, сьогодні.

— У кого ти його купив?

— У кого треба, в того й купив. Ти шо, нариваєшся?

— Правильно казати не шо, а що.

— Шо?

— Що.

— Труше́ний, згинь, це мій кореш! — надійшов безхатько номер три. — Здоров, Петровичу!

— Здоров, Альберте. Цей єтті твій знайомий?

— Хто? А, шуруй звідси! — нагримав Альберт, єтті невдоволено забурмотів під носа й почимчикував у бік центру, — зальотний із Каскаду, трохи притрушений, того й Труше́ний.

Альберт голосно розсміявся зі свого жарту й продовжив:

— Його щастя, що я надійшов. Я ж знаю, як ти вмієш кулаками розмахувати.

— Не люблю цих безхатченських розбірок. Та й що з того, що вмію, якщо жирдяй кинув мені недопалок просто під ноги, а я змовчав.

— Юродивий?

— Знову ти зі своїм сленгом. Не безхатько й не жебрак.

— Все правильно, Петровичу, нема чого з ними тягатися. Поліцаї тебе ж винним зроблять, ще й віддухопелять.

— Ти ніколи не думав, що насправді юродиві ми, а вони — нормальні?

— Що? Тобі щось перемкнуло, чи як? Вони нещасні люди! Вони цілують дупи начальників, щоб не втратити свою нікчемну роботу. Вони залежні від мобілок і від цього, як його?..

— Вай фаю.

— І від нього теж. Вони бояться, всього бояться: що зарплатню не отримають, що жінка наставить роги, що долар знову підскочить. А тобі є діло до того долара?

— Був би він у мене в кишені, я б відповів.

— Так отож! Ми — самотні вовки, не обтяжені турботами капіталістичного режиму. Ми відповідаємо лише за себе й живемо сьогоднішнім днем. Хіба це не щастя, друже?

— Сумнівне щастя.

— Бачу, ти сьогодні не в гуморі. Ходімо зі мною, біля ратуші є рибна місцина. Я там недавно три сотки за день підняв! Одне, що поліцаїв багато.

— Дякую, пане олігарху, але я краще тут посиджу. Не люблю центр.

— Бо універ близько?

— І тому теж.

— Ну то бувай, друже, — попрощався Альберт.

Максим обхопив коліна, голова одразу налилася свинцем і похилилась. Час, листок, скло, всілякі Трушені — все змішалося до купи; мізки, що стали свідками дива і майже змирились із божевіллям, вимагають паузи. Безхатько заснув.

Розбудив дзенькіт монети. Сонце виглядає з-поміж багатоповерхівок, тіні видовжилися. Максим підтягнув коробку й порахував гроші. Ого, двадцять вісім гривень. Якраз на хот-дог! Коробка хоч і тимчасова, а впоралася не гірше, ніж часлива. Запхав зарплатню до кишені, коробку акуратно склав і повернув до урни, де і взяв. Може ще комусь знадобиться.

Обдертий вагончик навпроти кінотеатру Космос — тут роблять найкращі в місті хот-доги, і не деруть в три шкури. Максим замовив як завжди: багато гірчиці та додаткову серветку. Примостився на траві біля вагончика, залишивши тротуар неквапливим перехожим. Через дорогу, як на долоні, два кіоски з космічними назвами: Нептун та Плутон, а із Космосу зелена месниця косо поглядає на Максимовий хот-дог.

— Вибачай, красунечко, ти не скидувалася, — перепросив і взявся до вечері.

Впорався з хот-догом швидко. Сміття в одну кишеню, чисту серветку в другу, із третьої безхатько витяг загадкову річ, що зупиняє світ. На вулиці дисплей не втратив контрасності.

«Можливо, що ні світ, ні час не зупиняються, — подумав Максим, — а власник магічного предмету прискорюється. Наприклад, у мільярд разів». Взявся вираховувати скільки років містить у собі мільярд секунд, та глянув на долоні й облишив обчислення. Все ж зупинявся час. Чому він не відкидав тінь? Бо у ту мить, коли Максим знаходився у Лігві, сонячні промені вже впали на асфальт, дерева, будинки й відбилися від них. Його тінь у Лігві теж завмерла, бо нові фотони не досягли стін. Є такий термін у 3D графіці — запікання текстур. На об’єкт накладаються текстури із вже готовими тінями. За цією аналогією запеклась і Максимова текстура. Відбулося це в сутінках Лігва, тому в місті він виглядав як чорт. Чому ж листок, що не хотів падати, все ж впав, коли Максим йому допоміг? Баста! Досить на сьогодні теорії. Максим вже зміг пояснити деякі особливості світу, що завмер, і на тому молодець!

От ідуть люди, хто неквапливо, хто кудись поспішає, у кожного на думці свої турботи. Ніхто й гадки не має, що непримітний безхатько обабіч тротуару вміє зупиняти час. Максим усміхнувся. Брусок у кишені — це диво у звичайному світі. Щоправда, з обмеженим ресурсом. Трійка не була ключем до розгадки. Вона показувала кількість спроб. Залишилося дві. Максим знову всміхнувся, бо він вигадав дотепну назву для пристрою, що зупиняє час. Зупинятор.

***

Настав новий день. Сьогодні Максим знову зупинить час. Якщо перша спроба була ознайомчою, то друга стане корисною. Безхатько вдягнув свою святкову, майже білу й майже чисту сорочку, ретельно розчесав копицю волосся та бороду. Виліз із Лігва, минув бетонний паркан і помандрував вулицею. Пузань під магазином знову з цигаркою, і знову жбурнув її на бруківку.