Час, як і матерія, ділиться на елементарні частинки. Нікчемно малі, такі, що навіть світло завмирає. Проміжок часу, за який фотони не встигають подолати відстань настільки значну, щоб помітити це візуально. Наприклад, один міліметр і менше. Згідно з цим припущенням, елементарна частинка часу повинна бути не більшою, ніж 3,336 x 10-¹² секунди. Максим назвав її миттю. За одну мить електрони в дротах та мікросхемах теж не встигають здолати значну відстань, щоб змусити працювати електричні прилади. За мить не відбуваються хімічні реакції та процес горіння. Зупинятор або розтягує мить відносно сприйняття Максима, або, замикає його, як в’язня, в елементарній частинці часу. На щастя, є інші сили, що дозволяють Максимові дихати й пересуватися у миті. Схоже, що гравітація, сили тертя та пружності мають природу, кардинально відмінну від світла та електричного струму. Вони діють завжди, незалежно від часу. Якщо надати об’єктам нових умов, то об’єкти змінюватимуться. Наприклад, листок впаде, а потурбовані груди вібруватимуть.
Максим грабуватиме саме банк. Чистити кишені перехожих — низька справа. Хтозна, кому яких зусиль вартувало заробити свою копійку. А банк — він і в Африці банк. Тим паче, сума буде значно меншою, ніж тирять всілякі там Оушени із друзями. Зрозуміло, що в умовах, коли навіть електрони в дротах зачаїлися, про грандіозну чистку сховища із товстенними дверима та хитрими замками мова не йде. А от два пузаті інкасаторські мішечки — якраз те, що треба.
***
День ікс настав. Максим виліз із Лігва й акуратно зачинив люк. Він поголений та підстрижений, у чистому вбранні. За спиною рюкзак, всередині змінна футболка та кашкет (маскування), а також канцелярський ніж та ґумові рукавички. Біля магазину пузань із цигаркою щось завзято розповідає своєму товаришеві, як раптом його очі вп’ялися в Максима:
— Ей, зачекай!
— Чого тобі? — зупинився.
— Та ні, мабуть сплутав. Просто чувак, схожий на тебе, але бородач, на тому ж місці, де ти стоїш, стояв, і зник. Просто зник, уявляєш?
— Лікуватися тобі треба.
Максим вже майже рушив, та знову повернувся до пузаня:
— Ледь не забув, шановний. Не сміти, бо наступний недопалок опиниться в дупі.
Пузань здивовано відкрив рота, цигарка впала під ноги. Його товариш теж завис, а Максим швидко закоркував до переходу. Він впевнений, що пузань підніме недопалок.
«Клейнод» вже на ремінці, стрілки показують 17:18. Поправивши кашкет, Максим зробив декілька невимушених рухів дисплеєм свого новенького Самсунґа. Щоправда, смартфон вимкнений. Вулиця Галицька, майже центр міста й достатньо далеко від Лігва. Магазин побутової техніки «Астор», Максим біля сходів, він нічим не виказує хвилювання. Через дорогу «Банк Довіра», скорочено БД. Перед банком загороджена парківка, спеціально для інкасаторського авто. Броньований мікроавтобус, квадратний, наче витесаний сокирою ЗАЗ Атлант під’їжджає щодня о 17:15, плюс — мінус три хвилини. Із кабіни виходить молодчик у чорному, в бронежилеті та із пістолетом-кулеметом «Форт». Він піднімає шлагбаум і супроводжує броньовик, доки той не зупиниться, потім чатує на парківці. Із бокових дверей вистрибують ще два молодчики. Вісім секунд вони діловито чимчикують до банку. Через дві хвилини виходять, в одного в руках два пузаті інкасаторські мішечки, його напарник і хлопчина біля броньовика тримають зброю напоготові. Тут час і зупиниться.
Ніхто не збагне, що сталося, а камера на фасаді банку зафіксує фантастичне зникнення мішків із рук інкасатора. Якщо, суто теоретично, поліція все ж вийшде на Максима, то в нього буде неспростовне алібі. Через лічені секунди після зникнення грошей Максим у крикучій червоній футболці потрапить до об’єктивів камер спостереження торгівельного центру «Арсен», а ще за хвилину придбає якусь дрібничку й отримає чек. Чи варто казати, що в звичайному світі люди не долають три кілометри (це навпростець) миттєво.
17:19. Може інкасаторів і не буде? За два тижні спостережень вони жодного разу на не затрималися більше, ніж на дві хвилини. Все скасовується? Гомін міста тисне на мізки а серце вистрибує з грудей. Може то й на краще. Одна спроба залишається, а пограбування не скасовується, а переноситься. Максим вирішив, що чекатиме ще дві хвилини, а тоді розвернеться й піде геть.
17:20: поміж автівок промайнула зелена смужка — броньовик Атлант наближається. Максим глибоко вдихнув і витяг із кишені зупинятор.
Броньовик минув світлофор і посигналив блакитній Тойоті, що плентається попереду. Водій легковика виставив у вікно середній палець. Рука в чорній рукавиці. Щось тут не гаразд…
Тойота різко загальмувала, Атлант теж, їх бампери глухо цокнули. Чорний БМВ підпер броньовика ззаду. У глухому провулку, що поперек головної дороги, стоїть чорний мікроавтобус. Задні двері розчинилися, звідти вистрибнув чоловічок у чорному вбранні й балаклаві. Він забіг за бус і присів збоку. В руках у чоловічка гранатомет…
— Чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім!
Місто та звуки завмерли. Максим вилаявся й попрямував у гущу подій. Чим ближче, тим химерніша картина постає перед очима. Чорний Мерседес Спрінтер, вантажний. Біля нього чорна постать, схожа на згорбленого нінзю. Із РПГ-7 на плечі. Цей задрипаний нінзя й гранатомет такі недоречні серед мирного міста! Позаду довга хмара, що нагадує хвіст комети. Попереду — горизонтальний стовп реактивних газів, сивий та із рваними краями. На кінчику стовпа — граната. Декілька випадкових перехожих: хто чкурнув подалі й завмер, хто закляк ще до того, як зупинився час.
Граната, наче неправильна стріла: загострена болванка на трубці, вона вперлася у бокові двері броньовика й зробила чималу вм’ятину. А за тими дверима щонайменше двоє інкасаторів.
Максим скинув рюкзак, взяв гранату за задню частину й потягнув на себе, та вона не зрушила з місця.
— Якого біса?!
Здогадався, що перешкодою може бути чимала кінетична енергія вбивчої штукенції. Вхопив обома долонями й щосили рвонув, ще раз! Боєприпас неохоче подався, а стовп реактивних газів обпік руку. Доки Максим не відтягнув гранату на метр, здавалося, що вона, як жива, опирається. Нарешті здалась. Її кінчик приплюснутий і розбух, він залишає за собою у повітрі дивний вогненний слід. Максим спробував розігнати слід рукою, та знову оббпік пальці, тепер по-справжньому.
— Скотиняка! — вилаявся.
Немає сумнівів, що граната вже почала вибухати, коли час зупинився. Щойно час буде знято із гальм, вибух продовжиться. Скоріш за все. Цього вже Максим не знає напевно, адже в його теорії про елементарні частинки часу не було жодної гранати.
— Куди ж тебе подіти?!
Справді, куди? Довкола люди.
— А повертайся но ти додому!
Підійшов до Спрінтера й поклав гранату в кузов на підлогу, кінчиком до кабіни. Зачинив дверцята.
— Що далі? — запитав і сам собі відповів: — Безпечна зона!
Взяв попід руки літнього пана й відтягнув за дерево, обережно поклав на тротуар. Худого парубка обхопив зі спини й переніс подалі.
— Софія! — вирвалося.
Вона теж неподалік злощасного Спрінтера. Дивиться не на бандитів, а на Максима. Цього разу вона всміхається. Обхопив за талію й припідняв красуню. Її Максим відніс якнайдалі. Навіть обпечена долоня не дошкуляє, коли торкається до прекрасного тіла. Заніс її аж за ріг будинку й поставив на ноги. Вона чудова. Неймовірна. Ось справжнє диво посеред звичайного світу, а не зупинятор! Максим не втримався й поцілував її в ніжну щічку.
— Вибач.
Схвильований до межі, Максим виринув з-за рогу й закоркував назад, та зупинився, побачивши вивіску «Канцтовари». Увійшов, дзвіночок на дверях замість «дзень-дзелень» ліниво цокнув. На полицях усіляка всячина: пенал, олівці, зошити… О, те що треба! Скотч.
Максим підійшов до бандита з РПГ і штовхнув його. Той похилився, але не впав. Довелося класти його вручну. Бандит майже не змінив позиції. Максим взяв його за чобіт і відтягнув до лавки. Разом із гранатометом у руках. Віддихався й зазирнув до кабіни Спрінтера, витяг звідти ще одного молодчика в балаклаві. Взяв попід руки, і поволік до першого. Цей виявився неймовірно важким, Максим увесь зопрів, доки припер його спиною до лавки поряд із товаришем. Скотч у тиші завмерлого міста і часу тріскоче, як кулемет. Змотав кожному руки, а далі щиро, не шкодуючи канцтоварів, примотав обох до лавки разом із гранатометом.