— Перепрошую, пане, підніміть, будь ласка, свій недопалок, — підійшов Максим і дістав із кишені зупинятор.

— Шо? А ти не припух?

— Ні, — відповів. — Підніми!

— Та йди ти в с*аку!

— Як скажеш. Тоді хвилинку уваги. Чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім!

Місто миттю стихло, а вип’ячені від гніву очі пузаня застигли в такому стані. Максим підняв недопалок. Він вирішив, що запхати її незагашену до рота — це занадто жорстоко. Та от халепа: як не товчи її до тротуару, вуглики зминаються, розсипаються, та все одно сяють помаранчевим жаром. Довелося щиглем збити увесь попіл. Відтягнув щоку пузаневі й заштовхав туди недопалок. Витер палець об штани й закрокував далі, задоволений собою.

Дійшов до Вопака, та сенсорні двері магазину виявилися неприступною фортецею. Не спрацьвали ні з другого разу, ні з п’ятого, ні з десятого. Максим перевірив здогадку й позичив у огрядної пані мобільний телефон. Спробував погортати її стрічку новин у Фейсбуці, та екран не реагує. Повернув мобільний у руку власниці.

— Що ж, тоді за списком, — витяг з кишені аркуш і прочитав: — Пункт перший: транспорт.

Неподалік бабулька продає яблука. Продавала. Поряд приперта до клена кравчучка й чимала картата сумка.

— Ель классіко! Я поверну, — пообіцяв і зачимчикував із кравчучкою повз застиглих перехожих.

У Лігві стало тісно від великої кількості речей. Джинси, сорочки, копиця футболок та батарея взуття. Максим ретельно проінспектував прилавки на базарі. Там само і грошенят роздобув. Довго роздивлявся міняйлів, перш ніж обнишпорити їх барсетки та кишені. На вигляд наче й звичайні хлопці, та для безхатька зі стажем вони чарівники, що перетворюють міфічні євро та долари в цілком реальні й такі приємні на дотик гривні. Взяв у всіх по трохи, щоб нікому не образливо.

 На щастя для безхатька, в місті вистачає продуктових магазинів зі звичайними дверима. Тож у Лігві тепер достатньо харчів та повний ящик оковитої — від рому до віскі, біленька теж в наявності.

Максим прихопив з собою транспорт та пляшку «Джек Деніелс» і повернувся до Вопака. Поклавши на місце кравчучку, відчув себе Робіном Гудом, адже в торбі зараз чимала жменя стогривневих купюр. Навіть нерухома бабулька, здається, всміхнулася.

А тепер розваги! Ігноруючи всі правила дорожньго руху, Максим вийшов на широченну дорогу, заскочив на капот чорного БМВ і помахав вказівним пальцем перед затемненими лобовим склом. Зіскочив, порозганяв ногами химерні хмари вихлопних газів, що, як хвости, тягнуться за автівками. Відсалютував пам’ятнику Івана Франка. Каменяр заклав руки за спину й суворими кам’яними очима спостерігає за пустощами безхатька.

Максим забіг на сходи й обійшов пам’ятник. Фонтан — це диво. Здалека він нагадує кульбабу — із верхівки стебла (металевого стовпа) в різні боки розходяться трубки, разом із цівками води вони схожі на найніжніший пух. Здається, що дмухнеш, і той пух розлетиться. Малесенькі краплинки застигли в повітрі на чималій відстані від фонтану. Доторкнувшись до обличчя, вони оживають і дарують прохолоду. Далі краплини більші, схожі на прозорі намистинки. Хоч би увесь день тут провів, їх не полічити. Дивна гра світла — як самому завмерти й не рухатися, то й намистинки не змінюються, відблиски сонця на них завмерли, наче на фото. Якщо ж мандрувати поміж краплин, то сонце, що в них всередині, прокидається, краплини переливаються. Але вся ця краса влаштована іншим чином, ніж у рухомому світі. Крок вперед — краплина переливається, крок назад — переливається у зворотньому напрямку. Максим дмухнув на краплини перед обличчям, і відбулося наступне диво. Деякі впали, та ще й прихопили з собою необачних товаришів. Інші збурилися, дві великі краплини з’єдналися, затремтіли, розкрутилися, а частинки сонця, що були у кожній з них, змішалася й перетікають по колу, наче у воді є інша рідина — сонячна.

 Школярка із рожевим портфелем розкинула руки в сторони, а її подружка відійшла подалі, аж за лавки, і фотографує. Та не це привернуло увагу Максима. Парадні двері фешенебельного готелю «Надія», неприступні, сенсорні — пивідчинені.

— Ха! Вже йду! — відзвітувався.

 Набрав на долоню побільше краплин і акуратно бризкнув школярці на носа:

— Добре вчись і слухайся батьків!

 Максим протиснувся крізь шпарину в дверях, діловито попрямував до рецепції й сперся на стійку:

— Вітаю, мені, будь ласка, номер люкс із виглядом на море.

Рудоволоса дівчина не відповіла.

— Що, немає? А-я-яй, а ще серйозний заклад! Перекажіть, будь ласка, своєму адміністраторові суворе «фе»!

 Максим облишив стійку й сів на диван. Зручно… Красиво тут. Мармур, люстри, чисто. От де коротають час люди з непоганим статком, різні делегації. Нещодавно тут були фіни, щось там підписували з нашим головою адміністрації. Альберт назвав би їх усіх юродивими, але…  Максим подумав, що дарма він нагримав на адміністратора: хлопчина знає свою справу. Витяг з-за пазухи «Джек Деніелс», відкоркував і зробив ковток.

— Бридота… — скривився. — Як американці це п’ють?

Ніхто не відповів, звісно. Тут гарно, але попри тисячі кубічних метрів простору, Максимові тісно. Це не його світ. Нестримно захотілося на вулицю. Скочив на ноги й ледь не розлив віскі. Насварив себе за необачність, закоркував пляшку й попрямував до виходу.

— Ти вибачай, руденька, — попрощався, — взагалі то я джентельмен.

На вулиці простору достатньо. Почухав бороду й згадав про ще один фонтан, тут неподалік, у самісінькому серці Івано-Франківська. Його краплини теж завмерли й чекають на Максима. «Тільки б не вимкнули воду», — подумав, і, минаючи застиглі автівки, попрямував широченною дорогою до центру.

Доки дійшов до Стометрівки, встиг розсмакувати віскі й вдудлити понад пів пляшки. Стометрівка відрізняється від інших вулиць не лише відсутністю транспорту. Тут люди не поспішають у справах, а йдуть неквапливо, відпочивають від міського темпу, відповідно й більше усміхаються. Та чомусь не сьогодні.

— Ей, людоньки! Що ж ви всі такі кислі? Капець… Хтось вмер, чи що? І мені скажіть… О-ба-на! Яка зустріч!

Підійшов до панянки із монументальним бюстом. Як і вчора, вона розмовляє по телефону. Та ж сукенка, ті ж форми — із зайвою вагою, але такі нічогенькі. Чимале декольте вологе від поту.

— То ти кажеш, бомжара?

Максим відпив віскі, цей ковток видався найсмачнішим.

— А я скажу тобі, хто ти. Ти — дурепа! Так-так. Чого витріщилася? Думаєш, як цицьки великі, то все, краса Карпат?

Останній ковток. Максим поклав порожню пляшку на бруківку, похитнувся, та втримав рівновагу. У нього визрів план справедливої помсти. Відчинив сумочку панянки, понишпорив всередині й знайшов помаду.

— Потримай, — встромив тюбик між груди.

Розстібнув три ґудзики на сукенці, декольте стало більшим, а Максимове дихання частішим. Витяг помаду зі схованки й зняв ковпачок.

— Хоча ні, потрібно підсилити ефект.

Притримуючи тюбик, відтягнув пальцями вологий бюстгальтер, просунув руку всередину й витяг здоровенні груди назовні. Підтримувані матерією, вони перебувають ледь не горизонтально та вібрують. Максим злякався, що своїми діями розбудить панянку. Затамував подих: аж ніяк не хочеться опинитися сам на сам із цією навіженою в застиглому місті. Вона не прокинулася, а груди потрохи втихомирилися.

— Я напишу, щоб ти не забула, — зручніше перехопив помаду і взявся виводити на грудях слово «дурепа».