Хоча, то залежить, з якого боку подивитися. Фі, число Фібоначчі — це, так би мовити, основа, шаблон для створення світу. Швидкість світла — єдина межа в межах безмежного всесвіту. Таємничі цифри на чорній штукенції — добуток основи всесвіту на його межу. А трійка? Із трійкою все просто — це ключ до розгадки. Призначення предмету? Практичної користі з нього, мабуть, жодної. Незвичний талісман синьоокого. Останнє запитання — живлення. Чорні грані цілком можуть слугувати сонячними панелями, а всередині акумулятор, що живить дисплей. «Звичайна техніка і жодної магії», — промовив Максим. Він покрутив талісман у руках. «Чотириста вісімдесят п’ять мільйонів сімдесят чотири тисячі триста вісімдесят сім, — пробурмотів, а потім кожну цифру окремо: — чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім». Що ж, за розгадку таємниць потрібно випити. Максим відкоркував чвертку.

Безхатько прокинувся. Хочеться їсти. Дотягнувся до свого скарбу — кварцового годинника «Клейнод». Він без ремінця й потертий, зате неймовірно точний. Перша година. Мабуть, перша ночі, бо до Лігва не дістаються звичні звуки міста. Трясця! Секундна стрілка не рухається. Отже, вмерла батарейка, тому визначити час немає змоги.

Максим доповз до виходу й акуратно привідчинив люк. Та ні, день. Довкола нікого. Підняв піддон вище, підклав підпорку й виліз на поверхню. Тихо. Попри яскраве сонце прохолодно, хоч вітру немає. Зачинив свій конспіративний люк і повільно пішов вздовж бетонного паркана. Щось не так. Тихо, надто тихо, чути лише власні кроки. Паркан скінчився, Максим вийшов на вулицю і завмер. Серед дороги стоїть блакитна Тойота, трохи подалі — Ніссан, теж стоїть. Метрів п’ятнадцять від Максима тротуаром крокує-не-крокує жінка. «Не», тому що вона не рухається, а «крокує», бо язик не повернеться сказати, що вона стоїть. Права нога майже пряма, виставлена вперед, та черевичок не торкається бруківки, ліва залишилася позаду. Красива зелена сукня підкреслює чудову фігуру, а складки на матерії своїм розміщенням та формою просто викрикають, що жінка йде. Волосся скуйовджене, ніби розвіяне грайливим вітром, завмерло, наполовину прикрило обличчя чорними пасмами. Ліва рука напівзігнута й випереджає тулуб, красиві пальці, наче на картині Рембрандта, перебувають у природній невимушеній позиції. Права рука притримує пасок елегантної сумочки, сама ж сумочка закинута назад і зависла у повітрі всупереч законам фізики.

Максим боязко пішов назустріч жінці, та порівнявшись, відвів погляд. Софія (!) Чарівна студентка — колись недосяжний ідеал для простого доцента. Недосяжний, бо й не спробував досягти. Тоді Максима виправдовували обставини, адже він був заручений та лиш нещодавно отримав вчене звання. А зараз? Зараз і доцент вже не доцент… Тільки б не впізнала! Максим задріботів далі.

Біля дверей магазину завмер пузань із цигаркою в роті, тонкий струмінь диму тягнеться догори, наче сиве стебло трави, та не рухається. Максим дістався переходу й протиснувся між чорним Гольфом та ржавими Жигулями. Автомобілі, як і їх водії, застигли, а сіра хмара вихлопних газів ожила, коли її збурили Максимові ноги. Охопило відчуття, що все довкола нереальне. Сон? Чи, може, Максим з’їхав з глузду?

Перехожі йдуть і не йдуть водночас, на зупинці тридцять дев’ятий, двері маршрутки почали відчинятися, але не відчинились, а пасажири приготувалися входити, та не виходять. Кінотеатр Космос із величезною,  ледь не на весь фасад афішею: «Месники: Війна нескінченності». Худе дівчисько на лавці біля кіоску. Коротко стрижене волосся рябіє токсичними зеленими та червоними пасмами, у вухах пірсінг та навушники, а в руці здоровенна цигарка. «Скільки тобі років?» — запитав.

Посеред тиші слова озвалися відлунням. Витяг цигарку із тонких пальців й жбурнув на бруківку. Як не дивно, та впала, і навіть розсипала іскрами. Безхатько не підняв недопалок. Він не палить, бо це шкідливо для здоров’я.

«Сон, чи божевілля?!» — вигукнув, бо побачив просто попереду кленовий листок, що завис у повітрі. Максим підійшов і легенько дмухнув. Листок втік на декілька сантиметрів, зробив пів оберта й зупинився на новій позиції. «Сон», — прошепотів і легенько доторкнувся до листка вказівним пальцем. Нічого. Дав йому щигля, той закружляв і зрештою впав точнісінько так, як падає звичайне листя у звичайному світі. «Божевілля», — промовив.

Налякали власні долоні, бо вони сірі. Десь світліші, десь темніші, із внутрішнього боку взагалі чорні! Не лише долоні! Руки, ноги, куртка — все вкрите магічним камуфляжем, де ненасичені барви, сірі та чорні плями розкидані хаотично й безглуздо. Темний Максим сам собі видається зайвим предметом у цьому нерухомому, холодному, але освітленому літнім сонцем світі. «Тінь! Де моя тінь!?» — вигукнув, бо тіні й справді немає. Захотілося стрімголов бігти до Лігва, та Максим пересилив себе. Він повинен знати, сниться йому все це, чи ні. Похитуючись, підійшов до аптеки, біля стіни впав навколішки й підняв брудний шматок скла. Почав шкрябати позначку, для себе ж. Якщо це не сон, то він дізнається. Максимові вже не холодно, а гаряче, руки трусяться, світ, що завмер, тисне важким тягарем, серце вистукує мов скажене. На бруківку впала краплина крові. Все, він більше не може тут залишатися!

Зірвався й побіг. Люди, як стовпи на узбіччі, швидко залишаються позаду, Максим ледь не перечепився, пробігаючи повз Софію, і вже за декілька секунд відкинув піддон та шубовстнув до Лігва. Швидко доповз до матрацу й закутався у ковдру.

Люк повністю відкинутий, та світло знадвору не потрапило до Лігва. Зате його долоні — темні, зі світлими плямами, цілком доречні за слабкого світлі нічника. Щоправда, як би Максим не крутився, світлі й темні плями не змінюють свого розміщення. Тінь позаду Максима теж не ворушиться. Що відбувається? Повинно бути якесь пояснення! Чому раптом завмер світ, і тіні? Все ж було добре, як завжди, як щодня… Окрім…

 «Де ти?! — закричав. — Де ти, бісова штукенціє?! — взявся нишпорити довкола, та за декілька секунд здогадався й витяг чорний брусок із внутрішньої кишені. — Це все ти? Поверни все, як було! Чуєш? Поверни!» Перевірив на тінях — марна справа. Максим спробував згадати, що він робив, коли світ зупинився. Він прокинувся. Захотів їсти. Вийшов… Він нічого такого не робив. Стоп! А якщо світ зупинився раніше, наприклад… одночасно зі стрілками годинника. Що він робив о першій годині? Мабуть, якраз тримав клятий брусок у руках. Ще? Дивився на цифри. Вираховував. Промовив число…

Максим сів зручніше, про всяк випадок виструнчився й виразно прочитав: «Чотириста вісімдесят п’ять мільйонів сімдесят чотири тисячі триста вісімдесят сім». Перевірка на тінях — ні, не рухаються, скотиняки. Друга спроба: — «Чотири, вісім, п’ять, нуль, сім, чотири, три, вісім, сім». Трійка на дисплеї дивного предмету змінилася на двійку, до Лігва увірвалося трохи денного світла й приглушені звуки міста, тіні ожили.

«Отакої… — прошепотів, — врятований». Максим поповз до виходу й повільно висунув голову. Усміхнувся, бо вітер скуйовдив бороду та нестрижене волосся. Виліз, зачинив люк і наспіх прикидав його гнилою травою. На радощах вибіг на вулицю й ледь не збив молодика у червоній футболці.

— Дивися куди преш, потворо! — вилаявся той.

Максим змовчав, бо побачив праворуч Софію. Стрункі ніжки швидко крокують, віддаляючись, а вітер продовжує пустувати з її волоссям.

Максим не наздоганятиме красуню. Він пішов ліворуч, як і нещодавно у нерухомому світі. Пузань під магазином допалив свою смердючу цигарку й жбурнув недопалок на тротуар перед Максимом. Безхатько знову змовчав і закрокував до переходу. Дочекався зеленого світла і, щойно ступив на зебру, ледь не по ногах проїхав чорний БМВ. Із салону наглої автівки лунає бридкий російський реп, від басів тремтить асфальт і повітря. Максим захотів вилаятися вслід автомобілю, та не зміг підібрати слів і почимчикував повз жвавих  перехожих до зупинки.

Під кіоском немає худого дівчиська із токсичним волоссям. Тридцять дев’ятий рушив і нахабно вклинився в потік авто, ледь не зачепивши блакитну Тойоту.

— Позначка! — вигукнув Максим.

Бабулька, що проходила повз перехрестилася.

Що він там нашкрябав? Не пам’ятає, та свіжий поріз на правій, освітленій сонцем долоні, підказує, що на стіні повинна бути якась позначка. Підійшов до аптеки, й зупинився неподалік бритоголового молодчика.

— Дебіли! — вигукнув той. — Дізнаюся хто, повідриваю руки й запхаю до дупи!

На стіні кривими літерами нашкрябано три слова: «Сон, чи божевілля?» Знак питання не видно, бо на його місці відпав чималий шмат штукатурки, проте Максим ніколи не пропускає розділових знаків. Він всміхнувся й промовив:

— Не сон і не божевілля.

— Що? — повернувся молодчик.

— Кажу, гарного дня, пане.

— Йди звідси.

Максим і пішов, вражений та щасливий. Він відчуває себе видатним науковцем, що довів на практиці найфантастичнішу теорію. На жаль чи на щастя, про цю теорію більше нікому не варто знати. Максим незчувся, як дійшов до Вопака. Запах свіжої випічки нагадав про голод. Витяг зі смітника зім’яту коробку, розправив. Не його щаслива, та на заміну зійде. Сів на бруківку неподалік супермаркета, як раптом почув голос:

— Ей, мужик, це моя територія.

Це теж безхатько, але набагато неохайніший від Максима. Обличчя знайоме, та впізнати важко, бо борода починається там, де закінчуються мішки під очима. Сморід від непроханого гостя перебив запах випічки.