Оповідання, автор Роман Гавриленко
Три спроби
Звичайнісінький літній день. Як завжди, рівно опівдні, я зайняв своє робоче місце — тротуар. Сів у затінку, поряд поклав свою щасливу картонну коробку і вкинув у неї лискучу металеву гривню. Як то кажуть, на розплід. Я не забобонний, але деякі вчинки притягують фортуну, інші — ні. Гривня — це перевірений спосіб. Та якщо просто сидіти собі, то й гривня не допоможе, потрібно працювати.
Перший клієнт — інтелігент у костюмі. Його окуляри та портфель, мабуть, ще дідусь носив. Шанси так собі, та все ж. Візуальний контакт! Підходить. Тю! Он як ходу пришвидшив! Він гадає, що я все покину й гнатимуся за ним? Йди-йди, і портфеля собі нормального купи, позорище!
О так! Яка панянка! У синтетичній сукенці, трішки зайвої ваги їй навіть личить, враховуючи, що чимала частина тієї ваги зосередилася в монументальному бюсті. Розмовляє по телефону. Стовідсотковий клієнт. Так, дивлюся на неї, не на груди, а в очі. А от у моїх очах… ні, не «дай!» Там уся туга світу, німа розповідь про мою вигадану нелегку долю і жодних претензій. Це буде лише її рішення. Проводжу панянку поглядом, вона вже близько, ось-ось її охопить почуття провини через те, що от вона вся така успішна, а зовсім поряд нещасна, дуже нещасна людина… Вона потягнеться до гаманця, або ж відведе погляд, пройде ще трішки, а вже потім зупиниться. І тоді в моїй щасливій коробці задзвенить, або, що краще, зашарудить. Сто відсотків! Ну, давай, рідненька, я в тебе вірю!
— Чого витріщився, бомжаро? Знайди собі роботу!
Що ж, і таке буває. От жаба! Байдуже на ту копійку, а от за «бомжару» образливо. Не люблю це паскудне слово, пережиток радянщини. Є ж наше, українське «безхатько».
Власне, я не зовсім безхатько, бо в мене є дім. Тут неподалік. Не квартира зі зручностями, яких у діджиталізованому Івано-Франківську десятки, або й сотні тисяч. Мій дім особливий. Я б сказав, ексклюзив. Квартплата — нуль, сусіди — відсутні. А те, що мешкаю я в каналізаційному колекторі — це умовнощі. Попередній мер наче й нівроку був господарем, та за всім міським майном не встежив. Із тих часів мені в спадок і дісталися дві секції прикопаної та всіма забутої бетонної труби. Нею не користувалися за призначенням, тому жодного характерного запаху немає. Єдиний мінус мого дому — це те, що випростатися у ньому можна лише лежачи. Я називаю свій дім Лігвом.
О, клієнт! Цей вже стовідсотковий! Що там, сто? Сто десять відсотків! Новесенька шкірянка, натуральна — поскрипує ще здалеку. Білі, як підсніжники, кросівки та дорогі джинси. Високий і помірно кремезний, попри юний вік вистрижена квадратна борідка, що дуже навіть пасує парубку. Модний, чортяка! Золота молодь? Готуйся, коробочко, встановлюю візуальний контакт!
Максим знітився, бо очі незнайомця виявилися неприродно блакитними й пронизливими. Сто десять відсотків перетворилися на потенційний копняк, тож безхатько сам відвів погляд і втупився в сіру бруківку. Білосніжні кросівки зупинилися просто біля щасливої коробки із гривнею. Максим завмер в очікуванні ще однієї дзвінкої монети, або стусана.
— Як тебе звуть? — запитав незнайомець.
— Я не пам’ятаю свого імені, — збрехав.
— Невже? Друга спроба.
Максим знову принишк, та за декілька секунд його охопив справедливий гнів. Хто дав право цьому гівнюкові сумніватися у словах нещасної людини?! Пошкодував грошей? Йди собі, куди йшов, і не заважай працювати! Та ці слова не були промовлені вголос. Максим здійняв голову й подивився в блакитні очі:
— Я отямився просто на вулиці. Ні документів, ні спогадів. Все, що було в кишені — це ота клята гривня. Я й бережу її, як єдине, що пов’язує мене із життям, якого я не пам’ятаю. Розумієш, друже? Два роки минуло, та жодного спогаду, жоднісінького! Тільки сни. Лиш уві сні знаю хто я такий, я маю сім’ю, я люблю її. Та варто прокинутися, і сон розчиняється в голові. Залишаються лише безликі, безіменні й чужі мені люди. Розумієш? Та що ти розумієш?! А от моя виразка шлунку — не сон, як і зуби, що кришаться, наче та крейда у школі! Маєш ще запитання?
Максим вже зрозумів, що стусани скасовуються. Зате після зворушливої сповіді цілком можливий джекпот у коробці.
— Третя спроба. Як тебе звуть?
— Та ти що, знущаєшся з мене?! Максимом мене звуть! Тобі від того легше?
— Насправді, легше має бути тобі.
— Та невже? Легше мені буде від червонця в кишені!
Максим замовк і опустив голову, кросівки незнайомця наче вросли в бруківку й ніколи звідси не підуть.
— Нафти й газу, механічний факультет, — майже прошепотів безхатько. — Перспективний аспірант, потім доцент, доцент, дванадцять років доцент. Не квартира, а вбита горем і часом кімната в гуртожитку. Дружина, що вічно довбе мізки. Гроші, гроші… Звідкіля, бляха?! Цілу діру в голові продовбала, стерво. І пішла. Добре, хоч дітей не було. Бо як тоді б я? Доцент, лабораторна, могорич, мені й та теормеханіка вже отут, в горлянці. Була. Потім і її не стало, і універу. Ласкаво попросили. Тварюки. Потрібно було брати за заліки гроші. Але я ж хороший, я свій пацан. А своєму — пляшка. Скотиняки! Хоч би хтось зараз підійшов і сказав: «Привіт, Максиме Петровичу». Зрештою, який я вже Максим? Я лише його тінь. Я — Петрович! Чуєш?! Я…
Він підскочив, щоб подивитися незнайомцеві в очі, але того вже немає. Вулиця, автівки, два шмаркачі пройшли повз, один єхидно мовив:
— Приємно познайомитися!
Другий зайшовся реготом. Літня пані щось буркнула під носа й демонстративно обійшла Максима, чи то пак Петровича. За спогадами він не помітив, як зникли білі кросівки.
Ноги підкосилися від люті та сорому, сідниці гепнулися на розстелену ганчірку. Нестримно захотілося випити. У Лігві є пів чвертки бридкої горілки, що вчора залишив на чорний день. Підтягнув до себе щасливу коробку, та в ній окрім блискучої гривні є ще щось. Чорний подовгуватий брусок із гладкою поверхнею. Що це? Дивний подарунок від синьоокого? Байдуже — вкинув до кишені й помчав подалі від усіх цих людей і цього паскудного світу.
Максим звернув на Залізничну, дістався до рештків демонтованої будівлі та знесених гаражів. Серед куп битої цегли й мотлоху рука безпомилково натрапила на арматуру. Роззирнувся, чи бува ніхто за ним не стежить, і потягнув за імпровізовану клямку. Замаскований травою та землею дерев’яний піддон подався догори, Максим підклав металеву підпорку, кинув у щілину щасливу коробку й ганчірку, що в іншому житті була светром. Щубовстнув у щілину й сам та зачинив люк.
Вдома. Це його світ. Без людей та метушні. Почухав бороду й навпомацки знайшов кнопку вимикача, клацнув. Приємне світло LED нічника освітило круглі бетонні стіни Лігва. Павербанк на двадцять тисяч міліампер годин, що завбачливо заряджений від громадського зарядного пристрою на зупинці, ще довго не дозволить сутінкам заволодіти цим світом. Спокійним, таким рідним.
Максим прихопив із собою нічник і проповз чотири метри. Мінібар — акуратно складені пластмасові ящики із порожніми пляшками, що вишикувалися, як солдати по команді «струнко». У лагідному світлі скло переливається, мов коштовні перли. Пляшки порожні лише на перший погляд. Верхній ящик, другий ряд, друга зліва, впевнений рух рукою, і в долоні саме та — не напів порожня, а напів повна. Пляшка в одну руку, нічник в другу, Максим проповз ще три метри й опинився у серці Лігва. Вірний матрац та дбайливо зашита ковдра. Закутався, хоча тут зовсім не холодно, відкоркував пляшку, зробив ковток, скривився. Ця горілка — справжнісінька отрута, але на безриб’ї й невідома пекуча субстанція зійде за Хортицю.
Дім безхатька — його фортеця. Тут легше думається, дихається легше, ніж у місті. Максим нічого не заробив, та не міг далі там залишатися. Повернеться, звичайно, але пізніше. Сором — то таке. Є перевірений спосіб, як позбутися і сорому, і люті, принесених із поверхні. Щойно Максим опиняється у Лігві, відсікає від себе все, що далі цього маленького й затишного бетонного світу. Він вмоститися зручніше, аби відсікти зайве, та щось вперлося в ребра.
«Трясця тобі», — пробурмотів і дістав із кишені подовгуватий предмет. Хотів жбурнути його, та просто в руці на поверхні почали проступати цифри. Спочатку тьмяні, потім яскравіші, зрештою одна сторона вже нагадує дисплей калькулятора МК-61. «485074387», далі прогалик і «3». Що це? Якийсь новомодний ґаджет?
Без ста грам не розібратися. Випив, закоркував чвертку й всівся зручніше. Почухав бороду. Брусок, сантиметрів десять завдовжки, ширина та висота — два сантиметри. Досить важкий, монолітний, жодної кнопки чи пазу. Цифри не змінилися: «485074387 3», сяють зеленкуватим світлом. Годинник? Ні. Термометр, барометр? Ні. Навігатор? Ні, це не координати. Подумки помножив незрозуміле число на три, вийшло 1455223161. Теж нічого зрозумілого. Калькулятор… еврика! Перша ж асоціація — ключ до розгадки. Як і на калькуляторах, трійка означає десять у третьому степені! Ага, ну додав до абракадабри три нулі, отримав абракадабру із нулями. Понишпорив у коробці поряд із матрацом і дістав звідти зошит та олівець. У стовпчик поділив загадкове число на три, отримав 161691462. Це вже щось знайоме. Особливо, якщо покласти кому після першої цифри. Число Фі з точністю до другого знаку після отої коми. Отакої! Тобто початкове число ділиться на три, і ще на десять у восьмому степені, а три на десять у восьмому — це швидкість світла… Стоп! Швидкість світла, та заокруглено. А якщо точніше? Максимові довелося докласти зусиль, щоб перенести цифри із глибин пам’яті на папір. 299792458 — це швидкість світла в метрах за секунду. Взявся ділити на нього початкове число. Вийшло 1,6180339900345 — Фі з точністю до восьмого знаку після коми. Що за чудасія? Магічне число, що споконвіку оселилося у природі, архітектурі та побуті, тут зовсім не доречне.