Мандрівники минули ряди акуратних хрестів і зупинилися неподалік невисокого монумента з дивним обеліском.

— Це… Це те, що я думаю?

— Ви не лише довели до завершення неможливу подорож, а й робите велику справу тут, на Альфі V. Це не моє рішення, а колективне. До того ж на ваш зореліт чекають нові звершення.

— Так, чекають.

Вперше за п’ятнадцять років у старих очах проступили сльози. Максим відвернувся:

— Залишиш мене наодинці?

Він незграбно виліз із всюдихода й швидко закрокував до обеліска.

— Я повернуся за пів години, — крикнув навздогін Молодший і завів двигун.

Максим сів на акуратну лавку. Обеліск тягнеться до синього з багряними прожилками неба. Невисокий, навіть лист дерев довкола сягає вище. Ближче до верхівки обеліск оповитий комірцем, що підозріло схожий на житловий модуль рідного зорельота. А от шліфована меморіальна плита із коричневого мінералу чимала — ледь не стіна.

«Тут спочиває Чудова Вісімка. Місія «Життя» (2039 — 2142) успішно завершена» — викарбувано трьома мовами, а далі імена астронавтів: «Джессіка Лі, Філ Бейкер, Аманда Сейнмур, Роджер Гарріс, Софі Бомон, Жерар Коте, Леся Піддубна». Зі світлин усміхаються юні космічні романтики, сповнені мрій та рішучості. Такими їх запам’ятало людство, і Максим пам’ятає.

По боках монумента на свіжій землі акуратно висаджені кущики із білим листям та фіолетові, нехижі квіти. Лаконічну красу доповнює та обгороджує маленький парканець.

— Привіт, — промовив Максим. — Ви всі тут. Найкращі астронавти й найкращі друзі. Екіпаж завершив свій політ.

Максим роззирнувся, чи ніхто з живих за ним не спостерігає й витер рукавом вологе обличчя.

— Була в мене ідея доправити вас на планету, але не хотів зловживати своїм становищем. Ну молодь, ну конспіратори! Порадували діда! Ще й місце на одну світлину залишили. Ох, друзяки, стільки маю вам розповісти, та навіть не знаю з чого розпочати. А чи знаєте ви, що нас пам’ятають досі? Так-так, ви всі герої. Коли ми прирекли себе на безкінечну подорож, то стали на Землі великими цабе. Нашими іменами називали вулиці, про чудову вісімку знімали фільми. Ми не очікували такої слави, але маємо її.

На меморіальну плиту сів барвистий птах. Він пильно подивився на Максима блоком дрібних очей. Від милої та потворної істоти спиною пробігли мурахи. Птах опустив голову й почав вивчати світлини астронавтів.

— Дякую, що ви були в мене, друзі. Я ні про що не шкодую. Софі, Софійко, дякую, що взяла з мене обіцянку. Зізнаюсь, я боявся, що засну й не прокинусь. Але ти дала мені сил, і їх вистачило. І ви, друзі. Бешкетник Жерар, дотепник Філ, і ти, руденька землячко — ви всі дали мені сил. Я збрехав, що ми разом обирали  ім’я для планети, і, не повірите, Альфа Віта може стати офіційною назвою. Альфа Центавра Bc — надто вже блідо для яскравого острівця життя посеред космосу.

Птах видав звук, що теоретично схожий на щебет, розправив перетинчасті крила й чкурнув до неба. Максим провів поглядом барвисте створіння.

— Ми отримали відповіді на запитання. Ми дізналися, що життя у всесвіті — це не виняток, а норма. Вдумайтеся, друзі: лише на чотири зорі доводиться щонайменше три населені планети. А скільки їх у Чумацькому Шляху, у всесвіті? Мільярди й трильйони! І нехай більшість тих світів недосяжно далекі, але ж є зоря Барнарда, Вольф, Сіріус зрештою. Я вже того не застану, але знаю, що після успіху людства в цій зоряній системі підкорення нових обріїв — це лише запитання часу.

Цей обрій, чудова Альфа Віта, відкритий не нами. Ми не перші, але жодної миті, чуєте друзі, жоднісінької секунди не сумнівайтеся у важливості нашого польоту. Є дещо важливіше, ніж наукова цінність. Ми разом доправили сюди сонячні вітрила, і вже незабаром вони стануть у нагоді. Так, друзі, наше стареньке «Життя» знову чкурне до зірок. Вісімка на борту буде не настільки чудовою, як ми, але такою, що ви, і я, не могли собі уявити — гібридною! Четверо людей помандрують в інші світи, а чотири позаземні астронавти, що вже втратили надію, повернуться додому.

Альфа Центавра B, або просто Альфа, як її звуть колоністи, торкнулася кінчиків дерев. Тінь від обеліска видовжилася, випадково чи ні, вона вказує у напрямку інженерного майданчика.

— Пам’ятаєте, друзі, підводний камінь, що не дозволяв людству спорядити експедицію до Проксими? Слабка світність червоного карлика, що не спинить зореліт із вітрилами. Так от, ще й як спинить, бо швидкість буде меншою! Старт відбудеться через три місяці, коли кут Проксима — зоря В — Альфа V складатиме сто двадцять градусів. Я зберіг дві третіх палива, тому ми зійдемо з орбіти, використовуючи двигун. Щойно вийдемо із затінку планети, розправимо вітрила, і вперед!

Максим не на жарт розійшовся, встав із лавки й для підсилення розповіді почав ілюструвати маневри долонями:

— Корпус на сорок п’ять проти ходу, через три години зменшуємо до тридцяти. Ми здолаємо лише чверть астрономічної одиниці, а великі зорі вже виштовхнуть зореліт у напрямку Проксими! Не треба мудрувати, як колись із Венерою, бо мета — лише чотири тисячі кілометрів за секунду: швидкість, із якою впораються промені Проксими.

Максим трохи віддихався від полум’яної промови й сів.

— Через шістнадцять  років ми дістанемося до ще іншого світу, а позаземні астронавти потраплять додому. Друзі, ви зрозуміли? Наші життя прожиті не марно! Чотири нехай інші, але живі та розумні істоти, зі своїми, іншими душами, віднайдуть свій навіки втрачений дім. Це важливіше за будь-які наукові відкриття. Для них це важливіше за все. А для нас хіба ні? Як ми уявляли контакт із розумними істотами у всесвіті? По-різному, але з вияву братерської допомоги — це ідеальний варіант.

Максим глибоко вдихнув. Надвечір у цих краях до всіх ароматів природи додається солодкавий запах «зоряних тюльпанів». Красиві квіти, зазвичай рожеві, інколи жовті, із м’ясистими пелюстками. Вони живуть за своїм біологічним хронометром і розпускаються надвечір рівно на двадцять хвилин.

— Мені не вистачатиме цього фантастичного світу. Розповідаючи, я казав «ми» не випадково. Спочатку я відмовився від вакантного місця серед екіпажу. Не те, щоб сумнівався, що проживу ще шістнадцять років, та вирішив дати дорогу молодим. Проте пояснювати на пальцях всі нюанси обслуговування та кермування зорельотом з іншої епохи — це те ж саме, що вчити малювати без фарб і олівця. Зрештою, я зважився. Скільки мені відведено, чи п’ять років, чи три, чи хоч один, та столітній досвід старого астронавта й практика для молодих додадуть шансів на загальний успіх. Я зроблю, що зможу, наскільки мене вистачить із другої спроби. Я вірю, що зі мною чи ні, «Життя» дістанеться пункту призначення.

Тіні дерев видовжилися, проковтнули тінь від обеліску і заптом зблідли — зійшла нічна зоря. Серед цвіркотіння комах Максим розчув муркіт двигуна Допитливця, що наближається.

— Не сваріть мене, друзі, Софійко. Ви астронавти, тому мусите зрозуміти. Ви б учинили так само. А за три місяці я ще встигну вам добряче набриднути.

До зірок

Ніл і Марко за пілотів, у салоні чарівна й рішуча Розалія, за нею Максим. Позаду ще чотири астронавти, але інші. Скільки не шукайте, не знайдете в них голів. І не роздивитеся очей у трикутних оглядових віконечках потертих скафандрів.

Двигуни «Ластівки» приємно загули. Максим приєднав шолом, укотре перевірив застібки пасків безпеки.

— Як почуваєтеся, Максиме Романовичу? — пролунав у навушнику голос Марка.

— На всі сто!

— Перевантаження буде до п’яти Же.

— Земних чи місцевих?

— Місцевих, звісно.

— Під час балістичного спуску я витримав одинадцять земних, тому поцікався самопочуттям когось іншого!

— Вас зрозумів, когось іншого. Розаліє, як настрій?

— Бойовий! Що там позаземні?

— Не знаю, перекладач видав якусь нісенітницю.

— Я тобі перекладу, — сказав Максим. — За хвилину оптимальний час старту. Не тягни кота за вухо!

— Не зрозуміла, якого кота? — запитала Розалія.

— Вислів такий, — просвітив Марко. — У нашому контексті це запитання, чому ми ще не стартуємо. Відповідаю: чекаємо на дозвіл від керівника польотів.

— Ну то піджени того керівника! — вигукнув Максим.

— Спробую. «Ластівка» викликає командно-диспетчерський пункт, ми можемо злітати? Вас зрозумів. Готовність тридцять секунд.

Розалія пробурмотіла рідною іспанською щось схоже на бойовий клич і на коротку молитву водночас. Максимове серце калатає в очікуванні. Лікті на підставках, долоні вчепилися в спеціальні дужки з такою силою, що навіть під скафандром хрускіт суглобів досягнув вух. Пальці приємно болять.

— П’ять, чотири, три, два, один…

Неподалік злітної смуги зібралися ледь не всі колоністи. Сотні очей провели поглядом сріблясту «Ластівку», що відірвалась від полотна й швидко набирає висоту. Фюзеляж виблискує під променями двох сонць. У синьому з багряними прожилками небі вона схожа на гордовитого птаха, що вирішив злетіти вище за всіх.