Мене теж обштрикали різноманітними прививками. Адаптовуюся. Дантисти, до речі, останні сто років часу не гаяли. Ін’єкція без голки, міцний сон, прокидаєшся, а замість старих покришених зубів дві новесенькі щелепи — про такий похід до зубосмика можна лише мріяти. Метал, кераміка — забудьте! Все органічне, на базі кератину (як наші нігті та волосся). Ясна м’які й пружні, зуби тверді — розжовуй, скільки влізе. Хоч, зізнаюся, до харчів із місцевої флори та фауни мій шлунок уперто не хоче адаптуватися, але про те не варто писати.

Флора й фауна, до речі, і схожа, і не схожа на нашу, про неї можна розповідати годинами. Також можна списати не один аркуш, розповідаючи про два сонця. Шістдесят місцевих діб, або п’яту частину року, у цих краях день осяюють обидві зорі. Зоря A хоч і більша фізично та яскравіша, лише доповнює зорю B і блідне на її тлі. Проте решту року зоря A одноосібна володарка нічного неба.

Зізнаюсь, я ще не застав час двох сонць, та чекаю його з нетерпінням. А поки що розповім про те, що бачив на власні очі, про найцікавіше. Те, що знову надало ваги моєму непомірно довгому життю.

Неважко здогадатися: якщо розумні істоти цього світу канули в небуття тисячі років тому, а наш світ отримав радіосигнали, то повинен бути ще й третій світ. І він є! Проксима, звісно. Спробую розписати моє знайомство з розумною расою докладніше.

Максим, мій тезко, добровільно взяв на себе роль помічника старого астронавта. Через те його й прозвали Молодшим. Не заздрю хлопчині, бо визнаю, що часто буваю до огиди прикрим. Сімнадцятої місцевої доби, або восьмої земної, Молодший викрав мене з лазарету. Якби дізнався лікар, перепало б обом.

Я вже багато чув про проксів, але не здогадувався куди ми їдемо. Молодший крутив кермо двомісного всюдихода «Допитливець» і віджартовувався про мету нашої мандрівки. Я вже почав нервувати й був близьким до образливої репліки, коли серед зелені, що оповила споруду попереду, розпізнав крило.

Моя щелепа (ще стара, беззуба) відпала в буквальному сенсі. Я роззявив рот і не міг щось вимовити, а серце закалатало, як перед стрибком з орбіти. Довелося прикласти до щелепи кисневу маску, бо від передчуття знайомства з позаземним розумним життям потемніло в очах.

Молодший нарешті розговорився й розповідав про тих, що привели мене та його сюди.

Коли ця планета згорала в ядерному пеклі, на Проксимі Центавра b ще винаходили колесо. Проксам пощастило, що зникли войовничі сусіди, бо хтозна, як воно було б. Їхня цивілізація розвивалась, аж до космічних польотів. Прокси відправили сюди безпілотник.

Якось апарат втратив орієнтацію і відзвітував у бік Сонячної Системи. Звичайний форс-мажор дав старт нашому проєкту «Життя». І прокси теж полетіли до Альфи V. Достеменно невідомо, що в них за паливо, але двигуни були реактивні, хімічні, про надшвидкості не могло бути й мови. Подорож проксів тривала сорок років. Ще довше, ніж мала тривати наша!

Щодо другого сигналу, то він не мав конкретного спрямування, а охопив ледь не п’яту частину простору, враховуючи Землю. Молодший мав необережність озвучити офіційну версію: звіт про посадку. І тут уже прорвало мене. Я не говорив, а кричав, що це був крик радості астронавтів, що доторкнулися до іншого світу. Трохи втихомирившись, я порівняв їх з альпіністом, що видерся на вершину і в ейфорії кричить: «Е-ге-гей!» Його повідомлення не спрямоване кудись чи комусь, воно адресоване цілому світові. У випадку проксів — всесвіту.

Молодший жартома зауважив, що в мене на диво хороші пізнання з альпінізму. На те я буркнув, що альпініст і астронавт зліплені з однієї глини, лиш вершини в них різні.

На тій філософській ноті Молодший збавив оберти й виїхав на майданчик, розчищений від рослинності. Один бік майданчика обмежувала металева стіна, у якій безапеляційно впізнавався фюзеляж літального апарата. Молодший хотів допомогти мені вилізти з Допитливця, але я по-старечому нагримав на нього, що й за сто років не адаптуюсь, якщо він зі мною панькатиметься.

Молодший пропустив докір повз вуха, а я пошкодував про свої слова двічі: по-перше, юнак не заслуговував образливих слів, по-друге, я переоцінив стан тріснутого ребра й свою спроможність протистояти гравітації планети. Не гепнувся, але ледь дошворгав ногами до круглого люка з трикутним ілюмінатором. Припав до скла й роздивився: за ілюмінатором був невеликий простір і ще один люк із механізмом, до болю схожим на вентилі запірних механізмів мого зорельота.

Я бурчав собі під ніс, що невелика втіха милуватися звичайною, хоч і позаземною шлюзовою камерою, а Молодший поклав неподалік люка два герметичні бутлі з водою, витяг планшет і щось там клацав.

Мова проксів — то якесь гудіння в різних інтонаціях. Нам пощастило, що їх мовлення й письмо повністю розділені. Якщо оте гудіння підрозуміває подобу слів, то математичне письмо передає саму суть повідомлення. Часто виникають непорозуміння, але загалом електронний перекладач дозволяє спілкуватися двом расам. Головне, використовувати короткі речення без двозначності. Молодший написав їм: «Привіт».

Вентиль прокрутився, двері подалися назад. У сутінках позаземного зорельота з’явилася позаземна постать. Вона видалася невисокою, та розправилась і сягла людського зросту.

Бачили «Чужого»? Навряд, бо фільм старший за мене, але от що я вам скажу: не схоже! Я не маю слів, щоб описати проксів. Скажу лиш, що в них чотири кінцівки, на тому анатомічна схожість із нами завершена. Органи зору, слуху та нюху — це одне й те ж, їх тисячі по всьому тілу прокса. Голови немає як такої, все тіло думає, скорочується та бачить. Попри всю, здавалося б, «просунутість» позаземних істот, їх доля на Альфі V сумна.

Бурхливий червоний карлик, Проксима, породила зовсім інше життя, іншу екосистему. Там геть усе інше. На відміну від нас, дітей Сонця, прокси не можуть адаптуватися до навколишніх умов навіть теоретично. Їхня ДНК, чи подоба ДНК, містить менше амінокислот. Тоді, понад пів століття тому, вони раділи, що доторкнулися до іншого світу. Доторкнулися, до речі, жорстко, під час посадки лиш дивом ніхто не загинув. Та з часом радість минула. Світ виявився занадто іншим.

Прокси були змушені виходити на поверхню в пошуках води й поживи. Я кажу поживи, бо вони не їдять в прямому сенсі. Зізнаюсь, я так і не зрозумів, як у них це відбувається. Підходить лише деревина декількох видів, що ростуть за кілометри звідси. Їжа не дає їм усіх потрібних речовин, та найбільше вбила не дієта, а бактерії, принесені на скафандрах.

Зараз їм легше, допомагають колоністи. Без користі для себе, молодці! Ще один привід пишатися нашою молоддю. Та благородні вчинки не скасовують того факту, що із тридцяти двох проксів залишилося лише чотири, і вони приречені на довічне існування в сховищі із рештків зорельота.

Так от, я вп’явся очима в приречену позаземну істоту й геть забув про гравітацію та ребро. Впевнений, прокс теж мене вивчав. Доки Молодший допитувався, що від мене переказати дружній розумній расі, мені здалося, що я почув те, що на іншій, позаземній, але душі. Зараз я впевнений, що мені здалося. Не потрібно бути екстрасенсом, достатньо поставити себе на місце того прокса. Астронавт, що прагне до пізнання невідомого, дотику до іншого світу, робить це… І стає заручником того світу й обставин.

Я попросив Молодшого написати, що все буде добре. У мене вже визрівав план.

Ми поверталися на базу, я занурився в роздуми. Інший розум, інші почуття. Кажуть, що прокси мої ровесники, хоч для них це ще не глибока старість. Скільки ще їм відведено часу? Позаземні астронавти вже давно змирились із перспективою доживати віку в герметичному сховищі, подалі від бактерій та чужого світу. В їх світі новий політ до Альфи V вважається безперспективним. Щодо людей, то попри хороші відносини двох рас, громада не погодилася б ризикувати стратегічно важливим зорельотом. Запаси антиматерії не безмежні, а «Друге Життя» готується до ближчої мандрівки: біля зорі А є спокуслива планета в життєпридатній зоні.

Але! У задачі, що не має рішення, з’явилися додаткові вихідні дані, а саме сонячні вітрила на орбіті! Коли ми повернулися, я проігнорував плановий огляд у лікаря й вициганив у Молодшого папір, олівець, калькулятор і планшет зі схемою системи Альфа Центавра.

Я зробив основні розрахунки, молодь підхопила ідею і… У нас кипить робота, а в проксів не те що зажевріла надія, а засяяла яскравіше їхньої Проксими!

Хлопці витягли з води мій посадковий модуль. За його образом і подобою змайстрували перехідник, що дозволив зістикуватися крилатому космічному човнику «Ластівка» із «Життям». Ця «Ластівка» помандрує до Проксими на місці посадкового модуля, а поки що вона постачає воду на зореліт.

Переобладнуємо казарму. З одного боку ми заглушили люк, а з другого поставимо додатковий. Це буде герметична обитель проксів з невеликою шлюзовою камерою. Ми підібрали оптимальний склад повітря, що підійде і проксам, і людям. До субстанції, звісно, потрібно звикнути…

— Що пишете? Мемуари мегаастронавта?

— Щоб ти скис! — Максим клацнув «save» і заблокував планшет. — Хочеш довести стару людину до інфаркту?

— Навряд чи вам загрожує інфаркт, — всміхнувся Молодший, — виглядаєте на всі сто!

Максим скривив гримасу, бо не вигадав дотепної відповіді. Теоретично, він мав би розсердитися: сидів собі на літньому майданчику неподалік бази, нікого не чіпав, милувався червонуватими скелями на заході. Писав… Мемуари? Щось писав. І раптом його благородну ідилію безцеремонно потурбували! Та не розсердився. Відточена роками відлюдькуватість розчиняється з кожною альфа добою.

— Чого тобі?

— У нас проблема на інженерному майданчику. Потрібен ваш світлий розум і набите око.

— Я тобі дам, набите! Що там у вас трапилося?

— Я не знаю, треба на місці дивитися.

— Що то за молодь, нічого без мене не можуть! — для годиться буркнув Максим. — Транспорт є?

Молодший Максим крутив кермо, похитування м’якої підвіски Допитливця й монотонне муркання електромотора наганяли дрімоту на Максима старшого. Він притис до обличчя кисневу маску, хоч у тім і немає потреби.

— Ти так і мовчатимеш, куди ми їдемо?

— Я ж казав, на прогулянку!

— Ти, власне, казав, що на інженерний майданчик, а ми їдемо від нього, брехло!

Молодший усміхнувся й додав обертів. На двох гостей з іншого світу насувається велетенська східчата піраміда. Оповиті ліанами кам’яні стовпи похилилися, як сумні люди, та вишикувалися нерівними рядами. Всюдихід обігнала зграйка птахів із перетинчатими крилами, таких барвистих, що позаздрить кожен земний метелик.

— Як сім’я? — не полишив спроб розговорити нехарактерно мовчазного Молодшого.

— У Терези все супер, у малюка ще краще!

Не збавляючи швидкість, Молодший об’їхав величезну хижу квітку, що замаскувалася під навколишню зелень і вичікує здобич. Коли п’янкий аромат принадить необачного птаха, плазуна чи соковиту комаху, пелюстки зімкнуться й змінять забарвлення на токсично-жовтий.

— То ця місцина зветься Долиною пам’яті?

— Так, Долина Пам’яті. Могили, яким щонайменше три тисячі років.

— Як гадаєш, були вони на Землі?

— Ой, скільки колоністів, стільки думок, — Молодший нарешті здався та розговорився. — Де точно були, то на Проксимі b, тому є документальні підтвердження. А як намандрувалися своєю зоряною системою, цілком могли податися до нашої. Та й гляньте на це диво, — мандрівники якраз проїжджають підніжжям грандіозної споруди. Максим задер голову й відчув себе нікчемно маленьким. — Вона схожа і на піраміди Майя, і на єгипетські водночас. Сто метрів — це лише те, що ми бачимо. Ще п’ятдесят під землею. Ґрунт осів під вагою блоків, а може тому посприяло пекло, що тут творилося. Але ж сто п’ятдесят метрів! Вам нічого не нагадує? — запитав і сам відповів: — В давнину десь стільки й мала піраміда Хеопса. Поширена думка, що… Як ви називали цю цивілізацію?

— Альфавівці.

— Ну, будьмо політкоректними. Більшість вважає, що альфавітяни були на Землі, та їх політ був схожим на ваш чи наш: дуже довгим і лише в один бік. А от щодо наступного розвитку подій є два варіанти. Згідно з першим, розвинута раса допомагала, заставляла, або спонукала древніх людей зводити мегалітичні споруди на честь себе коханих, або ж як данину своїм богам. Але є й альтернативна думка. Альфавітяни передали дані про Землю додому. Примітивний вид, тобто ми, створював неймовірні споруди, ті ж піраміди. От вища раса й вирішила не відставати.

Допитливець минув піраміду й звернув до симпатичної алеї.

— Якщо не помиляюся, там ви облаштували цвинтар. Не зарано мені?

— За що вас люблю, так це за почуття гумору. Пам’ятаєте який сьогодні день?

— Я стара людина. Звісно пам’ятаю! Сто вісімдесята альфадоба мого перебування на планеті, вісімдесят третя земна доба, а також всесвітній день дурних запитань.

— Делікатно натякну: у кого сто двадцять третій день народження?

— Нічого не знаю, за бортовим часом мого зорельота я ще місяць як парубок!