Максим вже впізнав у істотах людей. Якщо це не божевілля, то перші живі слова за п’ятнадцять років він почув від досить миловидної дівчини. Щоправда, звернулася вона до своїх колег.

— То нічого, що я знаю англійську? — прохрипів, зрозумів свою помилку й виправився: — So beautifull eyes and so sharp-tongued.

Дівчина знітилася, на неї з докором глянув хлопець.

— Вибачте, Максиме Романовичу, Тереза буває занадто прямолінійною.

— Сто років не чув, щоб зверталися по-батькові.

— Вірю. Можливо навіть сто три. Власне, таке звертання вже не використовується, — Максим помітив, що хлопчина неабияк хвилюється. — Я вирішив, що вам так буде комфортніше…

— Де я знаходжуся? — перебив.

— В лазареті.

— Наступне запитання може видатися дивним, але прошу на нього відповісти: на якій планеті знаходиться лазарет?

— Як це на якій? Альфа Центавра Вс.

Максим з полегшенням видихнув. До кімнати заходили ще люди, і ще. Вони дивилися на Максима й перешіптувались. Юні відносно старого астронавта, насправді всім по тридцять п’ять – сорок років, у хорошій фізичній формі. Нерішуче підійшла Тереза й розв’язала паски на зап’ястках.

— Ми вирішили ввести фізрозчин, а ви рухалися уві сні — пояснив чоловік. — Маєте тріщину в ребрі та декілька синців. Ми раді, що ви залишилися живим.

— А ви, юні друзі, ви всі… із Землі?

— Звичайно, ми колоністи із зорельота «Друге Життя».

— Отакої! Коли відбувся старт? Чому нас не повідомили?

— Ми стартували сто двадцятого року, прибули сім років тому.

— П’ятнадцять років на один і три парсека? Жодні вітрила не впораються! Яку рушійну силу використовували?

— Двигуни, що працюють за рахунок анігіляції антиматерії.

— Фотонні?!

— Саме так.

— Справжній астронавт, — ламаною українською спробувала реабілітуватися Тереза.

— Впевнений, що у вас багато запитань, я вам усе розповім, ми розповімо, але згодом. Вам потрібно відпочити. Хочу лиш сказати, що ми всі захоплюємося вашою мужністю.

— Батьки назвали його в честь вас, — втрутилася Тереза.

— На честь, — виправив Максим молодший. — Всі, хто мріяв про нові світи, виросли на розповідях про чудову вісімку. І я. І назвали мене на честь вас. Ніколи б не подумав, що доживу до цієї миті. Вибачте, мабуть ляпнув дурницю, але ніхто вже не сподівався побачити найвідоміших астронавтів у історії.

— Так уже й найвідоміших?

— Навіть не сумнівайтеся. Ми йшли тим курсом, що й перше «Життя». Коли не стало вашої Софі, наше жіноцтво ридало  швидше, ніж її оплакали на Землі. Розумієте? Ви останній із чудової вісімки, найвідоміший астронавт, а ми в певному сенсі всі ваші діти. Ми бачили наближення «Життя» й очікували вас, але ви так швидко приземлилися, та ще й без крил. Якби не слід у небі, ми б вас і не знайшли.

— Це називається балістичний спуск, тезко. Не раджу.

— Скажу не лише за себе, а за всіх: ми захоплюємося вашою мужністю. Завершити експедицію в такому поважному віці, та ще й спуститися на планету — це неймовірна відданість своїй справі, людство в боргу перед вами, — Максим старший змовчав про справжні мотиви стрибка з орбіти й вишуканий спосіб самогубства, Максим молодший продовжив: — Ви були без свідомості лише чотири години. Вам потрібно відпочити. Поспіть, Максиме Романовичу, відновіть сили, а тоді ми вам розповімо все, що вас цікавить.

— Уяви, друже, що ти сто три роки прямуєш до мети, щоб отримати відповіді на архіважливі запитання. І ось ти тут, ти б заснув?

— Ну так, навряд. Про що ви хочете дізнатися?

— Я хочу знати все.

***

Не знаю, навіщо знову взявся за перо. Вже наче є з ким потеревенити. Мабуть, взяла гору нестримна тяга літніх людей до мемуарів. Та й довкола молодь, юні підкорювачі простору з іншої епохи. Милі хлопці й дівчата загалом, та спілкування старому буркотунові дається непросто.

Мушу визнати, що проєкт «Друге Життя» врахував помилки першого. Справа не лише в одноіменному зорельоті, що випередив свій час, а мій і поготів, а в організації.

Серед мільйонів охочих відібрали триста хлопців та дівчат із дванадцяти країн. Зоряним мандрівникам знизили віковий ценз: чотирнадцять – шістнадцять років на час старту. Деяким державам довелося змінювати законодавство, щоб делегувати неповнолітній цвіт нації до Альфи Центавра. Із тими фантастичними двигунами зореліт «Друге Життя» здолав неймовірну відстань за якихось п’ятнадцять років.

Увесь політ молодь навчалась і самовдосконалювалася, тож сюди прибули три сотні фахівців у різноманітних галузях. Колоністи. Саме так, бо астронавти у прямому сенсі (екіпаж) становлять лиш десяту частину із них. Колоністи мали засоби для освоєння нової планети. У вантажних відсіках «Друге Життя» несло техніку, устаткування для будівництва і навіть транспорт. В ангарах чекали свого часу три «Ластівки» — компактні крилаті космічні човники.

Коли на мене впало сто тонн інформації, не вкладався в голові той факт, що нас не повідомили про новий політ. Я обурився, навіть образився, та згодом зрозумів причину того.

На Землі не мали певності щодо психологічного стану літніх людей, замкнених в обмеженому просторі. Управління оберігало нас від зайвої інформації, як-от епідемії чи збройні конфлікти. Ми старіли, а світ жив своїм життям та змінювався. Технології йшли вперед. Ми були відомими людьми, свого роду героями, та ніхто не вірив, що чудовій вісімці вистачить життя, щоб завершити експедицію. Не дивно, що із появою фотонних двигунів людство загорілося ідеєю з другої спроби дотягнутися до зірок.

Довелося приймати суперечливе рішення, та нас не позбавили хоча б гіпотетичної мети: бути першими підкорювачами системи Альфа Центавра. Тому ми не знали. І зараз, коли я дістався пункту призначення, мушу визнати, що те рішення було вірним. Я б не протримався стільки. Навіть попри обіцянку, нехай вибачить мені Софі. Якби знав, що справу вже зроблено, мене б не вистачило.

Ще одне, від чого нас «берегли» — це причини, чому праця тисяч і сподівання мільйонів людей перетворилися на безкінечну подорож. Ми не шукали винних, бо самі зробили вибір. Та от, виявляється, із розрахунками було все гаразд, а політ пішов не за планом через великі гроші й людську жадібність.

Тендер на виробництво кварцового шару для термофотонних поверхонь (вітрил) виграла британська компанія «Ем Сі Прайм Технолоджіс». Та щось у них не склалося, і недешеві й складні у виробництві листи не відповідали технічним вимогам. Внутрішній бік пропускав більше фотонів, ніж повинен.

Але ж гроші! Куплені експерти засвідчили відмінну якість матеріалу, і компанія не зазнала збитків. То й що? — думали вони, — Трішки туди — трішки сюди, якось воно буде, ніхто ні про що не здогадається. Звісно, я не читав думок ні горе-експертів, ні Джефа МакКоді (власника компанії) й додав те від себе. Та вийшло «якось» зовсім не так.

Дві доби за планом, а потім… Чим далі ми втікали від Сонця, тим менше променів діставалося термофотонним поверхням. Зайвий відсоток випущених фотонів почав вилазити боком. Левова частка нашої втрати швидкості припала на відрізок шляху за межами геліосфери, де економне використання сонячної енергії мало вирішальне значення.

Коли ми прийняли рішення продовжувати експедицію й минули точку неповернення, отримали сотні мотивуючих відеозвісток із різних куточків Землі. Гидко від того, що одним із перших нашою мужністю захоплювався Джеф МакКоді. З ідеальною зачіскою, брехливим білозубим ротом він бажав нам успішного польоту й неймовірних наукових звершень.

Усе те лайно спливло через рік після нашого старту. Хтось промовився, хтось розкаявся, але ж гроші… Років десять тривало розслідування, ще стільки ж судова тяганина. Могутня армія адвокатів зробила свою справу. Свідки були дискредитовані, докази визнані непрямими. Єдиний неспростовний речовий доказ площею три гектари (бракований кварцовий шар), перебував за межами Сонячної Системи. Це як доводити вину вбивці без знаряддя вбивства.

Джеф МакКоді вбив сім моїх друзів, мою Софі, а знаряддям вбивства став час. Йому це зійшло з рук. Та життя непроста річ, зі своїми вивертами й парадоксами. МакКоді, працівники його компанії, всі хто знав і приховав інформацію, навіть адвокати: всі гниють у землі. А я тут. Живий.

Я знову можу сказати, що ні про що не шкодую. Я дожив, я зміг. Доторкнувся до іншого, чудового світу.

Це унікальна планета, що вражає своєю красою та водночас є застереженням для людства. Могутня цивілізація залишила по собі грандіозні споруди, а також мальовничі озера й долини — колись кратери від бомб. Повномасштабна ядерна війна: те, що теоретично може покласти край людству в майбутньому, відбулось у цьому світі три тисячі років тому. Навіть зараз дозиметр у кишені не завадить.

Без розумних істот, що самі себе винищили, природа розцвіла. Вона зафарбувала всі залишки війни, ніби хоче викреслити її з історії планети, як і спогад про тих, хто палилив і руйнував. Старі будівлі обросли зеленню, братські могили всіяні квітами, а рештки мегаполісів поховали вікові ліси.

Так поетично вийшло, що потрібно те все розбавити ложкою дьогтю. Атмосфера — двадцять п’ять відсотків кисню (чудово), п’ятдесят озону (на третину менше, ніж на Землі), а прогалину заповнюють знайомі нам гази та в значно більшій кількості: від метану до аргону. Це вже не є добре. До гримучої суміші потрібно звикати поступово.

Бактерії, безпечні для місцевої фауни, вбили зо два десятки колоністів, доки юні наукові світила створювали вакцини. Та створили, і адаптація залишилася лише питанням часу.