Живе зображення за склом на перший погляд не надто цікаве. Коричнева пляма — єдиний супутник Альфи V. Максим ще не вигадав для нього назви, бо супутник, відверто кажучи, не вражає. Стокілометрова каменюка неправильної форми з посереднім альбедо. З-за безіменного супутника вийшла помірно яскрава зоря — рідне Сонце.

На дисплеї під ілюмінатором нічна Альфа Віта. Красива, таємнича, вона наближається.

— Відносна швидкість вісім, — відрапортував за протоколом. — Дельта Ве один шістсот сорок, мінус півтори Же сто дванадцять секунд.

Максим увімкнув маршовий двигун, тіло втиснулося в крісло, захрускотіли суглоби. Невеличке для астронавта перевантаження в десять разів перевищує звичну гравітацію. Груди зрадницьки важкі, а кожен подих потребує зусиль. В очах потемніло, підкрався вже звичний страх заснути й не прокинутися. Максим сконцентрував усю увагу на таймері. Нарешті: вимкнув двигун. Трохи внормував дихання й відрапортував:

— Швидкість шість триста шістдесят, відповідає першій космічній для висоти сто тридцять. Вихід на орбіту через двадцять хвилин.

Вивільнився із крісла й полетів просто до шахти. Промайнув драбиною, не розрахував швидкість і трохи не забився об люк. Уперся ногами в спеціальну виїмку, відкрутив вентиль запірного механізму. Відчинив люк, залетів у тісний циліндричний відсік, дбайливо зачинив люк, відчинив наступний. Обов’язкова процедура.

Максим опинився в колекторі. Відсік у формі кулі, що з’єднує три шлюзи. Крізь перший старий астронавт потрапив сюди із шахти житлового модуля, два інші знаходяться на поздовжній осі зорельота й ведуть у протилежні боки: до посадкового модуля та до вантажного відсіку. Максим попрямував до друзів.

Він висів у повітрі й розглядав знайомі обличчя. Довго дивився на свою Софі. Такої нагоди більше не випаде. Чудова вісімка все ж дісталася до системи Альфа Центавра. Рожева мрія вікової давнини певною мірою для всіх збулася. Якби Максим помер, але якимось чином дізнався, що зореліт прибув до пункту призначення, то, мабуть, усміхнувся б просто в капсулі.

Всі ці роздуми залишилися роздумами, Максим нічого не сказав. Вже на пульті керування промовив щонайменше тижневу норму слів. А щодо того довжелезного «текстового звіту», де він вилив частку душі, то вже й пошкодував, що надіслав. Занадто слізливою й пафосною вийшла розповідь.

Максим надійно позачиняв усі люки й повернувся до пульту керування.

Зореліт наближається до планети з нічного боку. Здається, що «Життя» вже на орбіті, та Максим чекає офіційного підтвердження. Темна Альфа V не зовсім темна, зоря А освітлює її не гірше, ніж це зробив би повний Місяць. Краєвид нагадує світлини з МКС, та без вогнів великих міст. Хоча є декілька підозріло світлих цяток. Океани, як живі, змінюються, рябіють матовими відблисками, попереджають про появу нічної зорі. Альфа Центавра A опинилася в зеніті, водою промчало яскраве відображення. Магічні пейзажі нагнали на Максима дрімоту, та вчасно заблимав зелений вогник.

— На орбіті, — відзвітував бортовому реєстратору. — Висота сто тридцять два, траєкторія тридцять градусів до екватора, в одній площині з Сонцем. Оберт сорок дві хвилини. Коридор зв’язку через двадцять хвилин, тривалість тридцять секунд.

 В голові запаморочилося від величезної кількості промовлених слів. Максим невдоволено скривився й узявся до першочергових завдань — перевірки систем спостереження за планетою.

Чого тут лиш немає: звичайні камери й два оптичні телескопи з товстенними лінзами, сканери температури й радіоактивного випромінювання, дві антени слухатимуть і Альфу V, і космос довкола. «Спектр», гордість українських інженерів — система для спектрального аналізу атмосфери й ґрунту, що може працювати на відстані до трьох тисяч кілометрів.

Доки закінчив, обрій почав змінюватися. Атмосфера наповнюється світлом, розростається, і нарешті розсипає яскравими променями: сходить зоря B. Межа світла й тіні відривається від обрію й наближається до «Життя». Такого світанку старий астронавт ще не бачив.

Втамувавши ейфорію, Максим вивів на дисплей нещодавно відзняті світлини планети. Він не роздивлявся мільйони квадратних кілометрів, а знайшов одразу знайому ділянку. Максим обрав місце посадки заздалегідь.

Наближаючись до планети, Максим отримував щораз чіткіші її зображення. Минулої доби не залишилося сумнівів, що на поверхні є об’єкти штучного походження — надто геометричні обриси, щоб до того не доклали руку розумні істоти. Зараз, на збільшенні, проступили квадратні споруди та смужки доріг посеред мальовничої зелені.

Мабуть, вивчивши нові зображення, Максим знайшов би ще багато цікавинок. Проте посадковий модуль повинен вцілити саме на сушу, бо засоби для пересування водою не передбачені. Ця ділянка знаходиться за сто п’ятдесят кілометрів від океану та є споруди. Максима все влаштовує.

Він перерахував точку від’єднання посадкового модуля з врахуванням оновлених відомостей про тиск та густину атмосфери. Перевірив двічі.

— Коридор зв’язку тридцять секунд через три, два, один, надсилаю.

Вісь зорельота співпала із напрямком на Сонце. Промінь охопить лише чотири градуси зоряного неба, та цього достатньо, щоб через чотири роки й чотири місяці радіосигнал досяг Землі. Максим встановив періодичність надсилання сигналу. Два суміжні оберти (для вірності) раз на тиждень. Чималий інтервал між звістками може дратувати допитливих адресатів, але збереже для зорельота енергію реактора.

Ілюмінатор здається фантастичною площиною, що ділить світ на два виміри. Той, другий, наче нереальний. Космос, зорі… Барвиста поверхня Альфи V заворожує. Наче Земля, та інша, інші материки, і океани схожі на земні та інші водночас.

Раптом Альфа V потемніла, океани стали чорнішими за космос. Вода, як смола, та не дає жодного, ані найменшого відблиску. Зореліт трусонуло, «Життя», як камінь, шугонуло вниз, у прірву… Максим розплющив очі й дав собі декілька ляпасів, щоб швидко повернутися до свідомості.

Чіткою межею на планету насувається ніч. З-за обрію виринула помаранчева перлина: Проксима зійшла. Та Максимові не до космічних пейзажів. Він злий на себе. Заснув чи знепритомнів — неважливо, але він втратив дорогоцінні десять хвилин.

Максим дав дозвіл на від’єднання посадкового модуля й покинув пульт керування.

У маніпуляційному відсіку Максим надягав скафандр. Згідно з інструкцією, принаймні один член екіпажу повинен допомагати споряджатися астронавту. Проте всі помічники перебувають у капсулах пам’яті, тож доводиться розраховувати лише на себе. Непроста процедура ускладнюється невагомістю, та Максим готувався і вже двічі провів генеральну репетицію без штучної гравітації. Він не зважає ні на позицію тіла, ні на постійні дотики до стін та обладнання, без різких рухів надягає на себе частини скафандру і з’єднує їх герметичними застібками. Останнє вимагає найбільшого зосередження, бо старі пальці зрадницьки тремтять.

До всіх болячок додалося плече, але це дурниця. Шолом закріплений, особистий рекорд покращено: дванадцять хвилин і десять секунд. Максим попрямував до колектора, втратив трохи часу, відкручуючи й закручуючи товстенними рукавицями вентилі запірних механізмів. Трохи покартав себе, що не додав цю вправу до тренувань, але дістався до посадкового модуля завчасно.

Спуск на другому оберті за нормальних умов не має сенсу. Кожен свідомий астронавт кружляв би орбітою декілька діб, або й тижнів, збирав і систематизовував би дані, енну кількість разів усе б перевірив. Та Максим не впевнений, чи є в нього тиждень, чи бодай доба.

Цього не було в текстовому звіті, та старий астронавт згасає. Постійна втома, болючі суглоби, за останній місяць він позбувся залишків волосся. Останні десять зубів уперто вирішили не випадати й кришаться із кожним розжовуванням брикетів. Вітрила працювали, вектор штучної гравітації зростав і змінював напрям. Шкрябання по стінах не додавало тонусу м’язам і зовсім не видавалося кумедним, як колись, у юності. Зайві навантаження лише забирали сили. То все б нічого, але життя за режимом уже не стримувало провалів свідомості. Страх заснути й не прокинутися переріс у параною. Навіть здоровенний текстовий звіт спочатку задумувався як банальна вправа для несправних мізків.

Максим має теорію, що пояснює його стан. П’ятнадцять років самотності його тримало серед живих почуття обов’язку та дане слово. Мозок змушував працювати органи, термін експлуатації яких скінчився. Слово вже майже дотримав, тіло почало розвалюватися.

Не першим, але найгучнішим дзвіночком стало забуття 5-го січня.

Максим розправив вітрила завчасно. Це було єдиним вірним рішенням. Проміння двох зірок не мало вирішального впливу на тривалість подорожі, бо астронавт контролював ситуацію. Згідно з планом, Максим чекав, щоб швидкість зорельота спала до двох сотень кілометрів за секунду, а тоді мав скласти вітрила.

Ця швидкість значно перевершувала можливості космічних апаратів часів Максимової юності. Сорок три доби зореліт у бадьорому темпі мандрував би системою Альфа Центавра, а сорок четвертої Максим знову збирався розправити вітрила, щоб не промайнути повз омріяну планету.

Швидкість добігала до розрахункової, Максим сидів за пультом керування, й роздивлявся зображення барвистої кулі посеред усіяного зорями космосу. Альфа Віта — Максим щойно вигадав назву. Планета досить добре проглядалася на світлинах, зроблених за допомогою оптичних телескопів. Із відстані п’яти астрономічних одиниць вже можна було розрізнити океани й материки. Максим згадав, що в рідній зоряній системі це територія газового гіганта Юпітера і що сто три роки тому це була точка неповернення. Із пам’яті виринув образ: друзі, що як один поздіймали руки та вирішили свою долю. Молоді обличчя, прекрасна Софі, бридкий і водночас приємний смак віскі. Максим побачив крізь ілюмінатор яскравий Юпітер із його багряною плямою. Відомий факт, що то неймовірний за масштабом ураган, тому Максим не здивувався, що пляма вирує та змінюється. Пляма набула форми ока, раптом кліпнула, і все зникло.

Чи далася взнаки втома від численних обрахунків і перевірок систем, чи доля вирішила ускладнити життя астронавту, та Максим вимкнувся в найвідповідальнішу мить. Після Юпітера він вже нічого не бачив, а коли розплющив очі, швидкість спала до п’ятдесяти кілометрів за секунду. Напів притомний Максим гарячково взявся до вітрил, та поки гігантські лопаті склалися, зореліт втратив ще кілометр за секунду.

Максим прийшов до тями й зайшовся лютим криком. Він ледь стримався, щоб нічого не розтрощити. Двадцять годин забуття — і все пішло шкереберть.

Опанувавши себе, Максим визнав, що навіть у ситуації, що склалася, є частка фарту. Ще сім годин, і зореліт спинився б повністю. Тоді довелося б вмикати маршовий двигун, спалити сотні тонн палива, щоб розігнатися хоч до десяти кілометрів за секунду. Довелося б спрямувати зореліт на зорю, щоб через купу років її промені допомогли наздогнати Альфу Віту. Орбітальна швидкість планети понад сорок кілометрів за секунду.

Якби забуття тривало тридцять годин, «Життя» вже летіло б від зорей і від омріяної планети. А якби взагалі не прокинувся? Через сотню років десь в околицях Сонячної Системи промайнув би нікому не потрібний зонд.

Двигун таки довелося задіяти, щоб скинути ще кількасот метрів за секунду. Оптимальна точка зближення не змінилася — планета повинна перебувати у чверті відносно напрямку руху «Життя», а зореліт повинен її наздоганяти. Змінився час. Сто сорок земних діб, або повний альфарік. Планета здійснила зайвий оберт навколо зорі.

У звіті Максим оминув деякі деталі. Він був злий на себе, бо на кінцевому етапі поставив під загрозу справу всього життя й власноручно додав п’ять місяців до безкінечного польоту.

Факт подовження подорожі довелося прийняти й пережити. Щодо останнього, у Максима виникли сумніви.

Максима не турбував фізичний дискомфорт як такий, бо до постійних болячок він вже звик, та це були сигнали від тіла, що кінцівка близько. Початок кінця за дещицю до мети!

Максим намагався за допомогою автотренінгу змусити мізки тримати й надалі його серед живих. Він сам себе переконував, що некерований зореліт не завершить місію, та марно.

Мета була вже фактично досягнута. «Життя» наздоганяло Альфу V на невеликій швидкості. Навіть без живого астронавта на борту зореліт скоріш за все зачепится б за гравітацію і назавжди став штучним супутником планети. Нехай із витягнутою еліптичною орбітою, але наукова цінність від того не надто б применшилась. А Максим міг прописати алгоритм зв’язку заздалегідь, що він і зробив. Не настільки точно, як це робиться на орбіті, та все ж.

Тиждень Максима роз’їдала зсередини хитра й підступна думка. Що як змінити курс? На якийсь градус — два, та так, щоб без його втручання «Життя» пролетіло повз Альфу Віту. Як зонд. Це був би ідеальний стимул для мізків та тіла. Проте це поставило б під ризик місію «Життя». Ніхто б може й не дізнався. Останній із чудової вісімки, як і очікувалося, не дожив до кінця польоту, а зореліт прогнозовано виконав функцію зонду. Все одно хвала Максиму Стерні та вічна пам’ять.