Небагато шансів померти уві сні на замовлення — це я вже зрозумів. І неприйнятно, щоб від коханої жінки залишився лише скелет.
Я розревівся як дитя, коли ніс Софі до шахти. Ревів, коли дряпався із нею по драбині. Ревів, коли штучна гравітація прямувала до нуля і сльози не мандрували щоками, а збиралися в очах. Щоб бодай щось бачити, доводилося трусити головою, тоді сльози розліталися навсібіч, як намистинки. Я ревів, коли проштовхував Софі через два шлюзи і коли вкладав її в капсулу пам’яті. Останню вільну капсулу.
Я завис у повітрі й дивився на кохану та на решту чудової вісімки. Повітря не відкачується одразу. Якщо не помиляюся, протягом аж дванадцяти годин тиск у капсулах зменшується від сотні кілопаскаль до нуля. Декомпресія для мертвих тіл, щоб вони не розбухли. Всі як живі. Софі назавжди залишиться такою, як того дня.
Я замислився, чи є можливість і собі зачинитися в капсулі. Власне, можна, хоч вона й не працюватиме. То й не обов’язково, бо в герметичному просторі розміром із домовину кисень швидко закінчиться. Але такий спосіб самогубства передбачає, що я повинен звільнити одну із семи капсул. Тобто хтось із товаришів гнитиме через моє бажання легко потрапити на той світ. Це було б нечесно.
Навіть за невагомості я відчув, що ослаб від стресу та активного розгублювання сліз. Зрозумів, що самогубство як таке не має сенсу, бо моє тіло старе й слабке. Воно саме відійде у вічність, треба лиш підштовхнути його в потрібному напрямку. Підкрався голод і скерував думки в нове русло. Без поживи моє поєднання із Софі — це лише питання часу.
Я не їв. Багато спав. Інколи без мети тинявся житловим модулем. Важко було перші три доби. Організм наполегливо вимагав твердого брикета. Четвертої доби наче клацнув перемикач, і я увійшов у відносно безболісний режим голоду. Із п’ятої доби я вже майже не вставав, почав марити. Не пригадаю, що бачив, та більше часу перебував там, ніж тут. Ще за добу мені набрид такий невизначений стан — поміж двох світів, і щоб прискорити перехід, я перестав пити воду.
Восьмої доби із глибин забуття мене витяг настирний зумер. Я б і далі поринув у царство Морфея, та залишки свідомості підказували, що бринчання повторюватиметься щохвилини, доки я не натисну кнопку «отримано». Вже й та кнопка наснилася, та зумер нагадав, що мені потрібно прокинутися й залагодити ситуацію.
Я насилу підвівся й був приємно здивований, наскільки близько знаходжуся до мети. За прискорення вільного падіння півтори метра на секунду в квадраті я ледь переставляв ноги. Життєві сили полишали мене. Я падав і підводився. Шлях до радіорубки зайняв у мене шість хвилин — я мимоволі полічив надокучливі бриньчання.
Я заповз на крісло й натиснув омріяну кнопку. На дисплеї з’явилася Софі. Вона дивилася просто мені в очі.
— Привіт, — сказала вона. — Не забудь, ти дав обіцянку. Ти житимеш попри все. Скільки потрібно. Ти завершиш експедицію. Заради чудової вісімки, заради людства й заради мене. Ти пообіцяв, і я вимагаю, щоб ти дотримав слово.
Я випав зі стільця й доповз до дверей. Підвівся та побіг до шахти. Звідки ті сили взялися? Я минув шлюзи й припав до оглядового віконця, переконався, що Софі в капсулі, як і всі.
Коли я повернувся до радіорубки, застав темний екран. Елементи логічного мислення вже повернулися до затьмарених мізків, тому я знайшов останній відеофайл.
Я переглядав звернення коханої знову і знову. Через біль втрати і напівпритомний стан останніх діб я забув, що й справді пообіцяв. Я не згадав усе чітко, але склав докупи. Останні слова Софі, про які ви вже чули, то до десь так воно все й було. Хіба що трішки додав від себе.
Я пішов до харчоблоку й набрав пластівку води. Довго сидів і розглядав виблискуючу вологу. Вагався. Я досить далеко зайшов, наближаючи старе тіло до вічного спокою. Вип’ю — подовжу собі життя, а разом з тим і очікування смерті. Не вип’ю — підведу Софі. І друзів, і людство.
Я зрозумів, що відбулося. Софі справді вірила, що ми можемо дожити до прибуття. Вона хотіла цього. Чув, що люди інколи відчувають наближення смерті. Вона відчула. Її мета опинилася під загрозою. Софі вигадала геніальний та водночас наївний план. Вона записала відеозвернення й поставила нагадування на вісім діб наперед. Потім узяла з мене сонного обіцянку. Якби її передчуття виявилися хибними, через тиждень вона надіслала б черговий звіт на Землю, а нагадування переставила б на наступні вісім діб. Мабуть, так було б.
Софі обдурила мене, але чи можу я на неї ображатися? Її немає. І є водночас. У моїй пам’яті, на зверненні, на світлинах та сотнях годин відеозаписів, у капсулі. Якщо Софі так вчинила, то для неї було надзвичайно важливо завершити експедицію. Вона знала мене як облупленого. Знала, що я вбачав сенс у своєму перебуванні на «Житті», доки ми разом. Час не пошкодував моїх друзів, і нас, я був певен, розставить по капсулах.
План Софі — це план невиправної мрійниці. Вона сподівалася, що слово, дане їй, як обітниця, як ідея фікс триматиме мене при житті й здоровому глузді ще принаймні чотирнадцять років. Навіть мій план із Проксимою був реалістичніший.
Зрештою, я залишився. Чи не мій обов’язок завершити справу, в яку вірила моя кохана? Ми всі колись вірили. Голосно сказано, «завершити», але принаймні спробувати. Ситуація, звісно, ненайкраща: у стовосьмирічного астронавта попереду чотирнадцять років польоту на самоті. Та з іншої точки зору, позаду вже 86 відсотків подорожі. Закинути справу всього життя перед кінцевим етапом, добровільно заморивши себе спрагою та голодом — це мазохістичний абсурд.
Я випив воду й набрав ще.
Я повернувся до радіорубки. Підборіддя з більш ніж тижневою щетиною надокучливо чухалося, тому відео не записував. Я надіслав на Землю аудіофайл. Повідомив про смерть Софі. За протоколом відзвітував про координати й стан зорельота. Хотів уже завершувати запис, та зібрався з думками й видавив із себе ще декілька речень.
Я сказав, що існує висока вірогідність того, що зореліт пролетить крізь зоряну систему Альфа Центавра як зонд. Я коригуватиму курс, доки зможу, щоб наукова цінність проєкту «Життя» була найвагомішою. Це моє завдання мінімум. Але є й максимум. Попри мізерні шанси, я зроблю все від мене залежне, щоб дожити до прибуття, вивести зореліт на орбіту планети Альфа Центавра Bc і налаштувати постійну передачу даних на Землю. Додав, що людство заслуговує на більше, ніж зонд, і надіслав звістку.
Доба за добою, минають тижні й місяці. Я збільшую свої шанси на життя як можу. Тричі на день з’їдаю по брикету, випиваю щонайменше дві літри води, сплю вісім годин в умовно нічний час та годину в денний. Двічі на добу я займаюся на тренажерах. Не сачкую, аж до хрускоту в старих суглобах. Інколи це легко, інколи неймовірно важко. Багато ходжу безкінечним випуклим коридором модуля. Щодня дряпаюся шахтою й відчиняю та зачиняю тугі гермозатвори шлюзів. Поєдную відвідини друзів та вправи.
Я треную мізки. Перечитав купу книг. Не паперових, звісно. Єдине, що на цьому зорельоті розраховане на більш ніж сотню років — це електронна бібліотека. Граю в шахи з бортовим комп’ютером. Зазвичай зводжу партію внічию.
Через сім років та п’ять місяців після смерті Софі, окрім звичайних звісток із Землі, я отримав і лаконічну відповідь на оте моє сакраментальне повідомлення: «Ми у вас віримо». Це відбулося, коли зореліт вже минув умовну «точку самотності». Мою точку самотності вже давно відмітила Софі, а для зорельота цей термін ніс інше значення. Час проходження сигналу до Землі й назад став довшим, ніж відрізок подорожі, що залишився. Говори досхочу, але на діалог не розраховуй. Чотири роки тому залишилася позаду ще одна умовна відмітка, «точка пост фактум»: зореліт досягне пункту призначення швидше, ніж звістка дістанеться Землі.
Тоді ж я порівнявся із Проксимою Центавра. Червоний карлик був збоку, а яскраві зорі А і В попереду. На відстані вісім світлових тижнів Проксима чудова. Помаранчева перлина, маленьке диво на тлі звичайного космосу. Проксима не мовчить, великі зорі теж. Приймачі «Життя» ловлять впорядковані шуми. Нехай мені не осягнути їх зміст, але в системі Альфа Центавра щось відбувається, вирує.
Що ближче я був до мети, то змістовнішим ставало моє довге життя. Примарні шанси розвиднювалися, я розумів, що можу. Я боявся лиш одного: заснути й не прокинутися, тому спав не більше й не менше встановленого часу і завжди налаштовував будильник. А як підкрадалася позапланова стареча дрімота, рухався, робив будь-що, аби не заснути. Інколи брав пластівку з водою, поволі відсьорбував і уявляв, що то запашна кава.
Я вперто жив і намагався без емоцій, як факт, що відбувся, сприймати подовження моєї безкінечної подорожі. Якщо вам хтось скаже, що об’єкт може вічно долати простір Галактики зі сталою швидкістю — не вірте. Космос не порожній!
Міжзоряний газ (водень, трішки гелію та дрібка важчих атомів) скрізь і всюди. І нехай тиск прямує до нуля, а кількість атомів на одиницю об’єму нікчемно мала, вони чинять опір. Не варто забувати й про космічний пил, що меншою мірою, але теж присутній у міжзоряному середовищі. Усі ті частки бомбардували мій зореліт, і за століття він розгубив шість десятих відсотка швидкості. У відсотках наче дурничка, та це вісімдесят кілометрів за секунду. Міжзоряне середовище додало до мого польоту ще 117 діб.
За дві тисячі астрономічних одиниць до Альфи Центавра В я розвернув зореліт задом наперед і розправив вітрила. Цього разу жодна пташина не стала на заваді. Та я поспішив із маневрами. Дві зорі вкупі спрацювали ефективніше, ніж одне Сонце. Промені спинили зореліт завчасно й додали мені ще п’ять місяців польоту.
Щоправда, завдяки пану Ейнштейну та спеціальній теорії відносності я «відбив» трішки часу й на свою користь. Швидкість зорельота можна назвати релятивістською хіба що з натяжкою, та час для «Життя», для мене та моїх друзів протікав трішки повільніше, ніж на Землі. Зізнаюся, все, що виходить за межі класичної механіки, для мене темний ліс, і я не можу допетрати, як ця чудасія з часом відбувається. Та проаналізувавши час відправлення й отримання усіх звісток із Землі, залишається сприйняти все як факт. Бортовий календар потрохи відставав від земного, зараз різниця становить тридцять три доби.
Після втрати Софі я мандрував не чотирнадцять і трішки, а повних п’ятнадцять років. Загалом моя подорож розтягнулася на сто три роки. Аж не віриться, що дожив.
І зореліт дожив. До реактора жодних претензій, а плутонію вистачить ще на десятки років. Системи керування й життєзабезпечення працюють нормально, із двадцяти зовнішніх камер спостереження вийшли з ладу лише три. Припасів вистачило. Брикетами, що залишилися, я міг би викласти мозаїку на всю підлогу харчоблоку, а вікова вода пройшла незліченну кількість циклів очистки, і резервуар досі не спорожнів.
Коли я склав вітрила й наближався до мети вже не на рекордній, а на цілком реальній швидкості рядового космічного апарату, то усвідомив, яка ж молодчинка моя Софі. Її план таки спрацював. Коли старі мізки мають мету і знають, для чого живуть, то й старе тіло живе.
Я ні про що не шкодую. Я прожив щасливе життя із коханою жінкою, із друзями. Попри всі свої маленькі вади, кожен із чудової вісімки — чудова людина. І я, мабуть, чудовий.
Не шкодую. Нехай не зустрів на своєму шляху квазарів і чорних дір, якими колись марив, нехай подорож була непомірно довгою й здебільшого нудною, як моя розповідь, але я тут. У дивовижній зоряній системі.
Щонайменше шість планет із супутниками намотують свої астрономічні роки довкола Альфи Центавра В. Я спостерігав яскраву комету, що розправила хвіст, наблизившись до світила. Тут є астероїдний пояс. Навіть не пояс, а пасок, він вісімкою оповиває дві зорі, не здогадувався, що таке можливо.
«Життя» на порозі найбільшого дива: живої планети, третьої за ліком від своєї зорі (як і в нашому світі). Вона кружляє за пів астрономічної одиниці від Альфи Центавра B, та це якраз ідеальне місце: помаранчево-жовтий карлик трішки менший від нашого Сонця та має вдвічі слабшу світність. Підтвердження вдалого розташування неспростовні: океани й зелені (!) материки. Атмосфера теж в наявності. Дев’яносто відсотків маси Землі, прискорення вільного падіння 8,3 м/с².
Відповіді на запитання, що не давали спокою чудовій вісімці та всьому людству, просто переді мною. Найголовніше можу констатувати вже: МИ ЗНАЙШЛИ ЖИТТЯ ПОЗА МЕЖАМИ ЗЕМЛІ! Принаймні флора, або її різновиди на планеті присутні, і це факт!
Щодо розумних істот, то відповіді ще попереду. Я усвідомлюю, що життя може бути іншим, незвичним, чи навіть ворожим до людини, але Альфа Центавра Bc — надто буденна назва для першого, крім матінки Землі, відомого живого світу. Оскільки в цих краях латинська мова в пошані (Proxima), я вирішив назвати планету Альфа Віта (vita — життя), або скорочено Альфа V.
Ця розповідь — мій останній звіт із зорельоту. Вибачте, що не за форматом, та старій людині інколи кортить потеревенити, навіть якщо на відповідь розраховувати не доводиться.
Та й хтозна, що молодь із Управління польотами знає про «Життя»? Мабуть, загальні відомості, а я хочу, щоб знала більше.
Теж хотів би знати про Землю більше. Яка вона зараз? Але я перебуваю неймовірно далеко від рідної планети, проте дивовижно близько до іншого світу.
Незабаром я виведу «Життя» на орбіту Альфи V і налаштую трансляцію на Землю. Та це ще не все. За початковим задумом, астронавти мали здійснити посадку. Я не можу бути певним, що старе тіло витримає перевантаження, та впевнений в іншому: колишніх астронавтів не буває. Я прийняв рішення здійснити спуск на поверхню.
Максим Стерня, 14.07.2142 за бортовим часом.
Стрибок
Максим натиснув «enter». Вивільнився з крісла, легенько відштовхнувся й полетів до дверей. Торкнувся ногою випуклої площини й дістався протилежної, що завжди виконувала функцію стелі. Перегрупувався й вхопився за поручні. Сірі смуги, наче залізничні рейки, простягаються через увесь житловий модуль та відгалужуються до кожного відсіку. Поручні потрібні для зручного пересування в умовах невагомості.
Максим зупинив обертання модуля й кільця балансиру за три доби до прибуття, щоб адаптуватися. На орбіті планети більшість приладів спостереження мають бути націлені на Альфу V, зореліт не повинен крутитися. Звичайно, Максим налаштує автокорекцію траєкторії та позиції корпусу. Двигуни орієнтації виконають свій обов’язок, проте без обертових частин корекція буде мінімальною. Рідше задіяні двигуни — більше років зореліт «Життя» передаватиме на Землю звістки з іншої зоряної системи.
Максим дістався до пульту керування, вхопився за крісло пілота й втиснувся в нього, зафіксувався чотириточковим паском безпеки. Пробіг очима по індикаторах, хоч не дізнався нічого нового.
Відсік номер один — обитель астронавта. Крім пульту керування тут зосереджена половина ілюмінаторів усього зорельота. Два в товстенній підлозі, вузькі, схожі на бійниці. А от ілюмінатор перед кріслами пілотів за розміром не поступається лобовому склу автобуса. Щоправда, відсік загалом та ілюмінатор орієнтовані на ніс зорельота, а «Життя» наближається до Альфи V задом наперед.