За сто метрів від дороги кущ змінив форму, вибухнув і розлетівся на шматки, за мить «Варана» трусонуло, кумулятивний струмінь вирвався із протилежного боку, із оглядових люків пішов дим. Крон, що до того був кущем, відкинув гранатомет і пірнув у високу траву. По «Таурусу» вдарив залп із трьох гранатометів. Солдати чкурнули хто куди, я забіг за підбитого «Варана» й перемкнувся на автоматичний вогонь. Із верхнього люка насилу вилізав капітан Ковальський.

Я мав прикрити капітана та хлопців. Крони з’являлися й одразу зникали у траві, я не встигав прицілитися й робив короткі черги навмання. Недовго — магазин іще не спорожнів, коли броньовика трусонуло вдруге, навсібіч вирвалися язики полум’я. Я встиг закрити обличчя ліктем, а капітан Ковальський вилетів із люка, як нежива палаюча лялька. Далеко в траві застрекотів кулемет. Джміль, що лежав за дорогою, підвівся, зачаровано спостерігаючи за капітановим польотом. Кулемет скосив його, як ту траву, в яку він і впав.

Ноги затрусилися, я не спам’ятався, як уже рачки повз від дороги. «Трава, клята трава», — бурмотів я собі, а тоді здогадався, що вона може приховувати не лише кронів, а й мене. Я пірнув у ту траву нижче й надалі повз лежачи. Лунали вибухи, постріли, а я повз. Обгорілий рукав геть розірвався, трава різала руки, в очі набилося якогось насіння, а я повз та й повз. І радів з того, що такий розумний, що здогадався сховатися у траві, і повз далі, і далі різав руки та випльовував комах, що втрапили до рота.

То все було, наче уві сні. Я повз і повільно прокидався. Втямив, що ліва рука обпечена й потрібно більше користуватися правою. Ще дужче пекли підборіддя й шия, пасок від каски, здавалося, здирав шкіру. Я розстібнув пасок і каска одразу покотилась у траву. Я не підняв її. Гвинтівки теж при мені не було, я й не силився пригадати, де втратив зброю. Зрештою я зрозумів, що не знаю в якому напрямку повзу.

Я зупинився, прислухався. Власне важке дихання перекрило всі звуки. Земля якось дивно вібрувала — наче електрочайник, що закипає. Я обережно висунув голову із трави.

Ліворуч виднілися чорна хмара над розбитою колоною, праворуч височів Валт. Якось дивно височів, наче подався догори. Зі схилів вирвалися струмені пари. На верхівці пагорба будинок тріснув навпіл. Земля завібрувала дужче й загула — чайник закипів.
Валт вибухнув. Гармати порозліталися, мов іграшкові й покотилися схилом, а з ними шматки будинків та незлічені тонни ґрунту й каміння. Чорний дим виростав із верхівки, наче дерево. З’явилося й коріння того дерева: через край розтрощеної верхівки Валта перелилася помаранчева лава й повільно поповзла донизу.
Я звівся на ноги й зачаровано спостерігав за фантастичним видовищем.

«Галюцинація, — подумалося мені, — А як інакше? Я ж уже й забув, коли крайній раз робив кисневу вентиляцію». Рука потяглася до маски. Кущ неподалік подався догори. Біль, звук черги й безжальний поштовх — я полетів у траву.

Біль швидко вщух. Я не знав, чи можу ворушитися, і не хотів того робити. Небо. Червоне небо. Красиве й потворне. Лагідне та вбивче. Не моє небо і не моя планета. Мені тут не місце. Я не повинен бути тут, а вже як прийшов без запрошення, то заслуговую на те, щоб сконати у траві під чужим небом.

Наді мною виросли дві постаті — більша й менша. Крони. У мішкуватому вбранні кольору хакі зі шматками матерії й жмутиками трави. Їхня броня була дивакувата й компактна, магазини трималися на грудях у мереживі мотузок. Обличчя кронів приховували балаклави із візерунками та незрозумілими символами.

Той, що вищий, здійняв гвинтівку. Менший поклав долоню на зброю товариша й відвів убік. Присів біля мене й витяг ножа. Та перерізав він не мою горлянку, а шланг кисневої маски. На якусь мить наші очі зустрілися. Я впізнав чарівну кронку із Арголи.

***

Мою історію на тім можна було б закінчити. Логічний фінал для того, хто прийшов із вогнем та мечем у чужий світ. Власне, саме так нас запам’ятає суспільство.

Доки ми вбивали та вмирали на забутій Богом планеті, у Галактиці й на Землі зокрема багато що змінилося. Земля — колись мій рідний дім, колиска людської цивілізації та двох непомірно могутніх сил: СОВР і Альянсу. Та одна і тих сил почала слабнути, бо вела дорогу й тривалу війну. Інфляція, протести та інші негаразди призвели до зміни влади Союзу Об’єднаних Високорозвинених Рас. Біполярну модель світу визнали помилковою, а теорію взаємного стримування — безперспективною.

Альянс із одвічного суперника перетворився на стратегічного партнера. Офіційно. Звісно, сильні світу цього залюбки б встромили ножа у спину давнім ворогам. Мабуть, так і роблять, політикани задрипані, а на камеру всміхаються та тиснуть руки.

А ми що? Ті, кому пощастило повернутися із війни проклятих. Ветерани? Ні. Учасники бойових дій? Беріть ще нижче — десь між дном і… дном. Колишні славні воїни Ес О Ве Ер тепер «особи, що постраждали внаслідок окремого збройного конфлікту». Ми — особи. А для декого й виродки.

Несприйняття війни на Кроносі ширилося колоніями СОВР і сягло точки кипіння вже після воз’єднання із Альянсом. Хлопців, скалічених фізично та морально, зустрічали на космодромах із транспарантами та свистом. Відмітка про «особу» в документі діє на потенційного роботодавця, як той полин на муху. За екс воїнами Ес О Ве Ер закріпилося кліше алкоголіків та наркоманів.

Так, хлопці п’ють. Бо хочеться забутися й забути.

Кронос. Я не пам’ятаю, хто знайшов мене там у траві. А от Чобіт, мій друзяка, вважається безвісти зниклим. На дорозі він залишився, а чи дістався Валта до того, як планета повстала проти нас вулканом? Того я ніколи не дізнаюся. Так от, Чобіт помилився. Крони не скінчилися. Вони билися й вистояли. Втративши у війні проклятих два мільйони солдат (офіційно) Ес О Ве Ер із оновленим галополітичним курсом відступив.

Щодо мене, то не все так погано. Я побачився з матір’ю, не знайшов свого місця на Землі й оселився на Бардосі. Це маленька планета із суворим кліматом на околиці Плеяд. Вона не приваблює великих цабе й туристів. Втікачі від закону, боргів або від решти паскудного світу — ось хто живе на Бардосі. Люди, селіни, атари, а от кронів немає. Таке собі своєрідне змішане й аполітичне суспільство. Саме те, що треба.

Гант зберіг текст і зачинив нотатник. Взяв кухоль і відпив пива, задоволено прицмокнув. Запалив цигарку. Зачинені двері із товстої полімерної плити скрипіли петлями через перепади тиску. Стіни гули, мов живі. Маленьке віконечко було сірим і нагадувало оглядовий люк «Варана». Хто завітав до корчми, той змушений гостювати тут, доки не вщухне пилова буря. Власне, гості й не проти.

Бармен Крюгер накульгуючи приніс Гантові свіжий кухоль і забрав порожній.

— Дякую, друже. Як нога?

— Як і вчора. Ще не виросла, — буркнув той і почимчикував до стійки, протез поскрипував.

Це була звична дружня розмова. Крюгер воював на Кроносі в той час, що й Гант, та із протилежного боку планети.

За столиком ліворуч Ганта сиділи брати Доу. Принаймні, так вони представилися. Кажуть, що на Альбадені — штучній колоній в Системі Альдебарана, їх звинувачували у серії жорстоких вбивств. Тут брати Доу — це кремезні добряки, що й мухи не скривдять. Можливо тому, що на Бардосі немає мух. Брати потягували енергетик і читали новини.

За столиком навпроти Ганта сиділи дві повії. Старша — Камалія, землячка із Землі. Гант не знав, що привело її сюди. Камалія ніколи не розповідала про минуле. Зараз вона згорбилася над паперовою книгою та зосереджено накручувала на палець пасмо барвистої перуки. Молодша — екзотична атарка Маолі. Гант не із чуток знав, на що здатен її роздвоєний язичок. Бронзова шкіра Маолі завжди виблискувала, наче мокра, проте була шорохувата на дотик.

Маолі кокетливо поглядала на Ганта своїми величезними зеленими очима. Гант всміхнувся у відповідь. Мабуть, він забере атарку до себе на ніч, якщо до того часу буря вщухне. А поки що він витяг із нагрудної кишені паперовий блокнот та два олівці. Підправив, підтер, ще декілька штрихів.Із білого листка дивилося красиве обличчя. Гант задоволений роботою. Нарешті йому вдалося додати тому обличчю легку посмішку, не втративши рис.

Гант не писав цього в нотатнику, та єдина жінка, що намертво засіла у його серці — прекрасна кронка. Дивна річ, ті почуття. Гант не хотів би ще раз опинитися на Кроносі. Та й мешканців планети, що двоногих, що восьмикрилих, він не перестав ненавидіти. Як і усю планету. Це вже, мабуть, назавжди. Гант розуміє, що геть не знає ту жінку. Чим вона живе, про що думає, із ким вона? Як її звуть? Чи пам’ятає вона його? Чи ненавидить?

Гант ніколи не буде з нею, та вона завжди буде з ним. Як спогад і образ. Обійнявши гарячу атарку, Гант згадає дотики до безіменної жінки з ворожої планети, її запах. А коли любощі закінчаться, Гант перевернеться на спину, дивитиметься на чорну стелю та бачитиме ті очі.

Гант навів контури очей чорним олівцем, узяв червоний. Акуратно замалював рогівки, залишив відблиски. Вийшло доволі реалістично. Гант усміхнувся. І вона всміхалася із аркуша.

— Чогось не вистачає, красуне, — мовив Гант і рівними штрихами узявся малювати над безіменною жінкою червоне небо.