У великій дивно обставленій кімнаті посеред диму, підсвіченого промінням помаранчевої зорі, схилилася якась химера. Вона заворушилася, а коли забрала долоні від обличчя й випросталась, то перетворилася на стару жінку. Химерну. Сиве волосся ворушило пасмами, по спині в мене пробігли мурахи. Я набрався духу й промовив:

— Від імені Ес О Ве Ер наказую вам прямувати до центрального майдану!

Я вказав стволом гвинтівки на двері.

— Ну ж бо!

Химерна жінка заговорила скрипучим голосом. То було щось на кшталт страхітливого заклинання з містичного фільму. Вона перейшла на крик, в руці в неї дивним чином з’явився ніж, Джміль випустив чергу. Жінка впала, в голові гуло від побаченого й від звуку пострілів. Ми втрьох стояли мовчки. Джміль зблід. Я першим порушив мовчанку:

— Вона була озброєна.

— Так, і йшла на нас, — додав Джміль, важко дихаючи. — Вона ж ішла?

Нас врятувала рація. Усім наказали повертатися.
Збір провізії йшов повним ходом. Над’їхала вантажівка від складів неподалік. Ми ланцюжком перевантажили мішки, лантухи та коробки з їдлом у «Тауруса», поглядаючи на кронів довкола. Вантажівка поїхала за новою партією, а нам оголосили перекур. Ми з Чоботом подалися до у затінок під колоною, подалі від кронів.

— Щось не бачу я нікого, вищого за нашого Гору, — мовив Чобіт.

— Еге ж, — буркнув я. — І химерніших за ту стару не видно. Цікаво, усі вони вміють ворушити волоссям?

— Ти або приколюєшся, або бовдур. Я вибив двері, а граната вікна, от протяг і нагнав страху.

— Протяг, — повторив я.

Кронів на майдані було до сотні. Старі, дітлахи та декілька жінок. У мішкуватому вбранні, переважно сірому та червоному, вони були доволі схожі на людей. Жінок, що молодші, можна назвати по-своєму красивими. Де ж молоді чоловіки? — запитав я у себе й одразу відповів: воюють із нами.

Єдине, що збігалося із чутками — це очі кронів. Ні, здалека я не бачив кольору тих очей, та погляд кожного, від старого й до малого, випромінював люту ненависть до нас. Я сприйняв це як закономірність. Адже хай крони й виявилися не міфічними велетнями, я ненавидів їх, як вони мене.

Із натовпу вийшла невелика делегація — із десяток дідуганів. Вони повільно підійшли до групи солдат на чолі з нашим ротним. Крони жестикулювали, щось пояснюючи, капітан склав руки на грудях і добру хвилину слухав старих. А тоді дістав пістолет і застрелив того, що був найближче.

Я запалив цигарку й простягнув пачку Чоботу.

***

Я відреагував на побачене спокійно. Надто спокійно. Я палив цигарку й розумів, що капітан Ковальський, як старший, щойно власним прикладом дав своїм солдатам карт-бланш на будь-які дії стосовно ненависних мені, але цивільних кронів. Та я залишався спокійним. Я глянув на Чобота. Він спокійно гасив недопалок. Якась думка, наче виринала з глибини свідомості й знову втікала на дно. Важлива думка, та я не міг за неї вхопитися.

— Дно, — промовив я.

— Що? — перепитав Чобіт.

Я змовчав. Я бачив, як змінився Чобіт. Збоку воно видніше. А як щодо мене? Якби взяти того Ганта, мрійника, що хвацько вистрибував із «Голіафа» й милувався червоним небом, і теперішнього Ганта. Що арта била по місту, а в нього й думки не виникло «навіщо?». Що ненавидить ворога лише тому, що той ворог. Що дідуганові мізки розлетілися майданом, а йому байдуже.

— Війна занапастила нас, — прохрипів я. — Ти не помилився, це війна проклятих.

— Так, Ганте. На жаль.

— Я хочу бути таким, як колись.

— Але вже не будеш. І я не буду.

Із нагрудної кишені озвалася рація: «Говорить Перший. Вільний час. Збір о п’ятнадцятій за місцевим часом».

Ми з Чоботом розуміли, що «вільний час» — це мародерство із усіма похідними від нього. Не хотілося бути причетним до жорстокості, але й на крики та поодинокі постріли довкола було байдуже. Ця байдужість стала, як кістка в горлі, чергова цигарка не допомагала. Як мені повернутися? Повернути старого Ганта, хорошого хлопчину?

— Піду пройдуся, — мовив я.

Чобіт залишився сидіти у затінку, а я поволік ноги без чікого маршруту й задуму. Якогось крона солдати завзято товкли прикладами. Декілька кинулися на допомогу, та черга під ноги зупинила їх. Ті, що стояли, проводили мене лютим поглядом. Їхні очі й справді виявилися червоними. Як небо, що теж ненавиділо мене й мені подібних.

Я добрів до гурту із моєї роти. Хлопці стояли півколом та весело гомоніли, біля стіни була жінка. Кронка. Чорне волосся пасмами налипло на молоде обличчя. З-під розірваного вбрання гордо виступали красиві груди. Та жінка не плакала й зовсім не видавалася беззахисною. У руці вона тримала коротке лезо, червоні очі пильнували кожного з нас. Загнаний звір. Хоча, ні. Не звір, а крон. Вона уособлювала всю свою расу і всю планету: що б ви не робили, я боротимуся!

Від споглядання гордих принад мені перехопило дух. Після довгих місяців у компанії чоловіків, змій та комах, нестримно хотілося вхопити її, торкнутися фантастичних грудей, оволодіти молодим тілом.

— Гей, Ганте! Як тобі пташка?

— Вона Стержню ледь не відтяла стержня!

— Хто забере в неї тесака, буде першим!

Крайня репліка пролунала від Джмеля. Я з докором глянув на нього, той опустив очі.

— Та ну її на! — гукнув хтось. — В утиль курву! Що тут баб мало?

— Баста! — крикнув я й пішов на кронку.

Вона зробила випад на випередження, я ухилився, лезо просвистіло повз горлянку. Я вхопив кронку за кисть, заламав їй руку й розтиснув долоню. Лезо брязнуло об бруківку. Я зігнувся, закинув бестію собі на плече сідницями до переду й повідомив хлопцям:

— Я перший!

Під схвальні вигуки юрби я поніс кронку із майдану. Вона не здалася й відчайдушно гамселила та дряпала мене скрізь, де могла дістати. Добре, що хоч спину захищала броня. Хвилини за дві, що я її ніс, перепало ребрам, ниркам, дупі, а ліктем у вухо вона мені так зацідила, що червоне небо на мить побіліло. Права щока невпинно контактувала із невгамовними сідницями, а руки стискали нескорені й надприродно приємні на дотик ноги. Її тіло пахло неймовірно. То був майже забутий запах земної жінки плюс невідомі п’янкі прянощі.

Я заніс кронку у вузьку безлюдну вуличку й поклав на ноги. Вона зробила крок назад і виставила руки, готова боронитися. Я вже знав, що вона не володіє надзвичайною фізичною силою. Ціпка й вперта — так, проте слабша за мене. Люта, частково оголена й неймовірно спокуслива. Я насилу відірвав погляд від грудей і поглянув їй у вічі. Червоні рогівки, чорні овальні зіниці. Ненависть.

Я хотів цю кронку дужче, ніж будь-яку жінку, що знав до того. Та я махнув їй рукою:

— Йди. Втікай!

Повторювати не довелося. Вона позадкувала, розвернулася й дременула в провулок.
Це, власне, і був мій план. План повернення старого Ганта. Та він спрацював лише частково. Я вчинив так, як зробив би той Гант — мрійник та хороший хлопець. Але його почуття справедливості я не зміг повернути. Я знав, що вчинив правильно, та не тішився з того. Навпаки. Втрачена можливості володіти звабливим тілом розлютила.

Я побрів до провулка, де зникла кронка. Її, звісно, не було. Я вилаявся й глянув на годинник — пів на третю. Провулок вузесенький. Як розставити руки, то пальці тораються стін. Рівна кам’яна кладка, акуратна бруківка під ногами. Затишно, якби не звуки «вільного часу». Я сів на бруківку й запалив цигарку.

***

Чобіт не питав мене про кронку, а я не запитував про його вільний час. Ми крокували петляючою ґрунтівкою, попереду повільно котився навантажений «Таурус».

— Щось надто тихо, — подумав я вголос.

— Чому це «надто»? — запитав Чобіт.

— Крони не проковтнуть образу. Вони мститимуть за те, що ми робили в Арголі.

— Може, але не сьогодні.

— Ти такий впевнений?

— Друже, ми вже пройшли більш як пів шляху. Ще трохи й наш довбаний Валт — стратегічна висота. А зараз на нас можуть напасти лише ззаду, з боку Арголи. Але хто? Там немає ворожих військ.

— А з флангів?

— Ганте, ти мене дивуєш. Хто з нас бравий вояка? Ліворуч, тобто на півночі, до лісу кілометри три, а на півдні всі п’ять. Арта не може бити з лісу, бо заважають дерева. А міномет якщо й дістане, то не вцілить. Ми розосередимося в траві, а колона дасть газу й буде на горбі за п’ять хвилин.

— Арта може оперативно переміститися із глибини лісу до краю й бити по колоні прямою наводкою.

— Доки вони повиповзають з-за дерев, їх із пагорба роздовбе наша арта.
Все наче логічно, та мене не полишало погане передчуття. Я роздивлявся довкола — від ранку щось змінилося, та що саме? Та ж ґрунтівка в’ється двома стежками. Та ж трава куди не глянь. Висока, зараза.

— Кущі, — здогадався я.

— Що кущі, — перепитав Чобіт.

— Ліворуч кущів більше, ніж було вранці!

— Ти куди, дурню?! — крикнув услід Чобіт, а я вже продирався ширенгою вперед.

— Капітане! Хто бачив капітана?!

— Не штовхайся, вилупку! — Куди преш? — Гант здурів! — загомоніли хлопці.

— Набіса тобі капітан? — гукнув хтось. — Він у «Варані»!

Я подався назад до бронемашини:

— Капітане! Кущі! Кущі!