***
Я збайдужів до втрат. Звичка, мабуть. Ледь не щодня хтось із поранених вмирав.
Я сидів на ґанку із цигаркою, відганяв мух і дивився на огидне червоне небо. Просто дивився. Ні про що не думав. Не знав раніше, що можна отак взагалі ні про що не думати. Підійшов Чобіт і примостився подяд. Я автоматично простягнув йому цигарку. Чобіт підпалив, затягнувся й промовив:
— Баум двісті.
— Баум… — згадував я, — чи не єфрейтор із третьої роти?
— Так, із третьої.
— Його наче не трьохсотили. Змія?
— Ні, друже, не змія. І навіть не комахи. Баум не наставив будильник і не робив кисневих вентиляцій. Заснув і не прокинувся.
— Забув, чи вкоротив собі віку?
— А хто зна? Його вже не спитаєш.
Я потягнувся до своєї кисневої маски, та передумав і запалив наступну цигарку. Мій дружбан Чобіт змінився. Здається, що він раптом подорослішав. Із лобуряки він став доволі серйозним солдатом. Схуд та став схожий на покійного Сола, лише без окулярів. І частку його обов’язків перейняв. Ні, він не став раптом ходячою енциклопедією, та замість дурних жартів він усе частіше філософствував:
— Свідомо чи ні, Баум вказав нам на простий і безболісний спосіб самогубства.
— Отакої! Чобіт став валянком і зібрався туди? — я здійняв палець угору.
— А що ти там бачиш?
— Не зрозумів запитання. Ти що, друже, об’ївся якихось нових ягід?
— А ти підніми голову. Вгорі небо темніє аж до багряного кольору. Воно нависло над нами, непроханим гостями, кривавим куполом. Ніби натякає, як ми всі закінчимо.
— Он як? Може й Баум передивився на це кляте небо.
— Може.
— В дупу небо, — фільтр обпік мені пальці.
— Я ж, друже, чого прийшов. Завтра о п’ятій всі в броні й з бе ка на майдані, води на день — наказ ротного. Вирушаємо на Арголу.
***
Аргола (наголос на перше А) — місто на схід від Валта. Із нашого пагорба Аргола видавалася рожевим острівцем посеред зелені. Забарвлення будівлям надавала десятикілометрова товща атмосфери. Крізь оптику можна розгледіти рівні вулички, зорієнтовані точнісінько за сторонами світу. Згідно з оперетивною інформацією, військ кронів у Арголі не було, як і наших. Сіра зона. Тож всі три батареї гармат націлилися на схід. Ми вирушили.
Цього разу колона не ховалася. Ліси закінчувалися на схилі Валта і починалися вже біля Арголи. Ми петляли вузькою ґрунтовою дорогою посеред степу, зрідка прикрашеного самотніми кущами. Залишки моєї першої роти крокували колоною за гордовитим «Таурусом» — бойовою вантажівкою піхоти. Я з-під лоба поглядав на щасливців, що посідали у кузові й про щось собі теревенять.
Доходяга, у якій колись їхав я і Гора… Та вантажівка не рівня «Таурусу». Чотири ведучі мости, товстенні бокові борти у повний зріст, із бійницями. Ззаду станковий чотирнадцятиміліметровий кулемет «Стікс», а над кабіною «Карусель» — тридцятиміліметрова автоматична гармата із чотирма стволами, що обертаються. Набої чергуються: кумулятивний, запалювальний, фугас і фугас-трасер. Пекельна суміш і пекельна карусель.
Позаду їхав один із двох уцілілих «Варанів», за ним проріділа друга рота, і так далі. Усього шість одиниць техніки й півтори сотні бійців — ледь не вся боєздатна піхота.
— Єге ж, добре їм, халявщикам, — Чобіт озвучив мої думки.
— Напевно, — буркнув я й зробив ковток із фляги.
— Я тут думаю, як Альянс усе гарно для себе організував. Прилетів транспортник, скинув кронам контейнери зі зброєю й полетів. Пілот сидить собі в кабіні із клімат-контролем і знає, що ніхто не вгатить по ньому із «Карателя».
«Каратель» — це система протиповітряної й орбітальної оборони, прийнята на озброєння армії СОВР. Ефективна, та не потрібна на Кроносі. Бо й справді, по тих стріляти не можна, а інші не літають. Чобіт теж перехилив флягу й продовжив думку:
— Пілот не сидітиме в окопі під артою, кулі над головою не свистітимуть, він навіть не витягуватиме клятих кліщів із дупи. Він не воює. 99,9 відсотків, що він успішно повернеться, виконавши завдання в інтересах Альянсу. А ми вмиратимемо за інтереси СОВР. І крони дохнутимуть за свої інтереси.
— Згоден, друже. І як ти вважаєш, хто швидше передохне, ми чи крони?
— Крони, мабуть. Не буде нас, СОВР надішле ще м’яса, і ще. Крони не мають таких ресурсів, вони просто скінчаться.
— О, ти віриш у перемогу?
— У перемогу — ні.
Чобіт прибив восьмикрилу комаху-кровопивцю, на щоці залишився червоний слід. Мій дружбан не вилаявся, як зробив би це колись, а задер голову й мружачись, глянув на червоне небо:
— Ми несемо цінності, чужі для кронів, убиваючи їх. Проти нас крони й ціла планета. Вони не поступляться. І СОВР не поступиться. Це війна проклятих, Ганте. Переможців не буде.
На цих словах над головою щось просвистіло, іще. За декілька секунд попереду пролунали вибухи, а трохи згодом далекі звуки виходів позаду. Стрій збився лише трішки. Солдат у кузові «Тауруса» із банданою та надмірним обвісом задоволено здійняв великий палець:
— Наші!
Вдарив другий залп, а тоді озвалася й «Карусель». Мені стало моторошно. Не від канонади, а від передчуття близької зустрічі з кронами. Я боявся й ненавидів їх.
Колона увійшла в місто. Західний край Арголи палав. Ми пильнували вузькі провулки, понівечені будинки й кожнісіньке підступне вікно, та без перешкод дійшли до центрального майдану. «Таурус» зупинився перед високою будівлею, один «Варан» зайняв позицію на півночі, де доволі широка вулиця з’єднувалася з майданом, другий «Варан» розташувався на півдні посеред найближчого перехрестя.
Пів сотні солдат залишили для підтримки «Тауруса», а решті капітан Ковальський (наш ротний та командир рейду на Арголу) наказав перевірити прилеглі будинки й зібрати місцеве населення на майдані.
Я тремтів, Чобіт та Джміль тремтіли, та ми йшли двері за дверима. Будинки двоповерхові, на щастя із мінімальною кількістю кімнат, ледь не всі порожні. Аж у третьому ми почули розмову. Якусь незрозумілу, бурмотливу. Я подав знак Чоботу. Він вибив ногою двері й відійшов убік, я вкинув у проріз світлошумову гранату й став за одвірок. Щойно пролунав вибух, я вскочив у приміщення.