Ми підвелися, до траншеї непевною ходою наближався полковник Лохарєв. Його ніс та щоки набули кольору неба, а кобура метлялася нижче коліна. Власне, кобуру полковник і намагався намацати. Він дійшов до траншеї:
— Як служиться, соколи?
— Добре, пане полковнику!
— Хто тут старший?
— Я, сержант Дорт! — відрекомендувався Кріт.
— Візьми, сержанте, — полковник нарешті видобув пістолет із кобури. — На зберігання. Бережи його як зінницю… військової честі. Коротше, бережи. Автоматичний пістолет Стриж, двадцять набоїв. Іменний. Диви, що пише? — присів і тицьнув пальцем.
— До сімдесятиріччя створення СОВР, — мружачись прочитав Кріт.
— Так отож!
Полковник віддав пістолет, насилу випрямився й попрямував до нужника.
— До сімдесятиріччя бла-бла-бла? Якось інакше я уявляв іменні написи.
— Тихо Ганте, бо почує, — цитьнув на мене Кріт.
— Навряд. Дивіться, як комбатові кортить.
Полковник смикав двері літнього нужника й барвисто матюкався. Звідти вибіг переляканий солдат, одною рукою він притримував штани, другою віддав честь і швиденько задріботів у бік казарм. Полковник зник за дерев’яними дверима.
— Дайте подивлюся, — попросив я сержанта.
— Тримай, але не стріляй!
— Шкода, — я прокрутив у руках незвичну зброю. — Черга зі штурмової гвинтівки — це норма, а от із пістолета… Я б залюбки розрядив обойму в крона.
— Крони надягають броню, тому в пріоритеті гвинтівки, — просвітив Сол. — Передай далі.
Він підняв окуляри на чоло й торкнувся пальцями гравіювання:
— Красивий. Важкий. Накладки на руків’ї із дерева. Шкода, що користі від нього небагато.
— Чого це? — я запалив нову цигарку.
— Конструкція старша, ніж Союз. Набої дев’ять міліметрів, гільзи із порохом — таке диво вже не виробляють. Перемикач вогню глючить. А як затиснеш гачок на автоматі, усі двадцять куль вилетять за півтори секунди. Велике щастя, якщо перші влучать у ціль, бо решта полетить по горобцях. Або по інших пернатих, що мешкають на Кроносі.
Сол повернув пістолет Кроту.
— Щось свистить, — зауважив я й загасив недопалок.
— У дупі в тебе свистить, — відповів сержант, проте задер голову.
Я вдивлявся в червоне небо, та не бачив нічого аж до крайньої миті. Свист наблизився й став пронизливим, щось згори влетіло в нужник, і той вибухнув. Навсібіч розлетілися дошки, шматки комбата і лайно. Якусь мить я дивився на паруючу вирву, а тоді пірнув у траншею. Свист. Вибух. По броні затарабанили дрібні камінці, за комір потрапила земля. Десь далеко застрекотів кулемет.
Було страшно до всирачки, та промайнула думка, що ось він — мій час. Залишки військового романтизму погнали в бій. Бехнуло неподалік, я надягнув каску й надійно зфіксував пасок на бороді. Витряс землю із компенсатора гвинтівки, перемкнувся на автоматичний вогонь і пересмикнув затвор. Я став до бійниці.
Вибух попереду здійняв хмару пилу, бабахнуло неподалік, і в голові загуло. Я крізь силу звів цілик із мушкою. Сіра хмара переді мною розвіювалася, край лісу промайнули постаті. Я випустив коротку чергу, і ще.
Нестерпний гуркіт вдарив по вухах, мене жбурнуло на Сола, поряд впала Кротова рука. Зображення в очах стало надто контрастним і тремтіло. Наче то аматор знімає короткометражку дешевою камерою. Ефект присутності облишив мене. Все довкола здалося напів реальним, бутафорським. Пам’ятаю, що вхопив відірвану руку сержанта, трусив нею перед Солом і щось говорив. Та чув не власні слова, а лише огидний свист. Сол теж мене не чув, він лежав горілиць без окулярів і вдивлявся в червоне небо.
До того, як я втратив свідомість, переді мною промайнуло вусате обличчя лейтенанта Гори.
Я прийшов до тями раніше, ніж розплющив очі. Трусило незвично й жорстко, щока терлася об холодний метал. Відкривати очі не хотілося. Образи Кротової руки й непорушних очей Сола крутилися в голові й викрикали: «Будь тут, у темряві! Не дивися на світ, бо він не такий, як ти хочеш. Він жорстокий і потворний». Та я не дослухався внутрішнього голосу й розплющив очі.
Це був кузов вантажівки. Солдати утрамбувалися, наче шпроти в бляшанку, борти завзято тарахкотіли. Тент позаду обгорів і не заважав огляду. Я насилу сів, роззирнувся. Помітив лейтенанта Гору. Навіть сидячи він відповідав своєму позивному. Великий, спокійний. Йому я завдячував своїм перебуванням у вантажівці, а цілком міг зостатися в траншеї разом із рештками побратимів. Або й не цілком.
Якщо варто на когось рівнятися на цій проклятій планеті, то на нього, — подумалося мені. «Не сотвори собі кумира», — раптом спливли у пам’яті слова, та пригадати їх походження виявилося непомірним завданням для затуманених мізків.
Пролунали вибухи. Я вхопився за борт і підтягнувся. Грунтова дорога втікала в далечінь і розчинялася в безкрайніх полях. Метрів сорок за нами їхав бронетранспортер «Варан», трохи далі у полі здіймався стовп диму. Я подивився на червоне небо й помітив білі цятки. То реактивні гранати мчали навздогін нашій колоні. Рвонуло праворуч, «Варан» пригальмував, і в нього одразу прилетіло. Броньовика трусонуло, із оглядових люків і бійниць вирвалося полум’я. «Варан» з’їхав з дороги й за інерцією покотився полем, залишаючи по собі клапті чорного диму.
— Солдате, лежати! — голос лейтенанта Гори здолав тарахкотіння кузова, та я закляк і проводжав очима підбитого «Варана».
Лейтенант притис мене ліктем до підлоги. Щока знову воз’єдналась із холодним металом, у полі зору опинилися чиїсь чоботи.
Я дивився великими (мабуть, величезними) очима на чоботи, коли граната рвонула поряд і вантажівка пішла юзом. Мене притисло до підлоги ще дужче, по плечах розтікалося тепло, а я дивився на кляті чоботи, і вони здавалися мені червоними, як небо.
Вантажівка втрималася на колесах. Уламок гранати вирвав із шиї лейтенанта Гори шмат гортані. Він сконав просто на мені. Про те я дізнався пізніше, бо знову вимкнувся, коли чоботи почервоніли.
***
Лють. Я ненавидів кронів за Крота, за Сола, за Гору. Сором. Якби я не випхав свою дурну голову, то лейтенантові б не розпанахало горлянку. Винні. Винуватець не я, а той, що випустив реактивну гранату. Виправдання. Безглузде воно, чи логічне? Прийнятне. Виправдання підсилює ненависть до ворога настільки, що вона відчувається фізично. Засіла всередині, давить у грудях і хоче вийти назовні.
Від романтизму курсанта Ганта не залишилось і сліду. Я вже не хотів ні звитяги, ні хтивої медсестри. Військова етика із десяти електронних сторінок перетворилася на два порожні слова. Залишилося лише бажання нищити кронів усіма можливими засобами.
Я згадував траншею. Не все, а уривок на декілька секунд, коли стріляв у ворога. Когось там я поклав, зачепив. Я влучив. Мусив влучити, інакше й не може бути! Цей уривок трішки тамував мою лють.
Після відступу (втечі) ми потребували нового табору. Колона заїхала в яр за п'ять кілометрів від села Валт. Далі ми просувалися в пішому порядку. Довго планували штурм, крайній кілометр долали під прикриттям ночі ледь не по-пластунськи.
Валт розташувався на пагорбі, що було беззаперечною перевагою для спостереження. Кронам за нами, а нам, коли візьмемо під контроль село, за місцевістю на десятки кілометрів довкола. Я вже так-сяк змив із себе землю, лайно й чужу кров. Враховуючи втрати й бісову купу трьохсотих, я був доволі боєздатним. Хіба що у вухах свистіло й потріскувало.