Власне, була й нова тема для розмови, та її розпочав Кріт (сержант Дорт). Він мружачись пройшов із тацею проходом і без просу сів за наш стіл:

— Посунься, Солтере!

— Солтстер, можна Сол, — виправив сержанта й поправив окуляри.

— Он який борзий! Не ти вибираєш позивний, а позивний обирає тебе.

— Власне, це і є його позивний, — я вже насилу доїв сіру масу й узявся до сірого напою.

— Он як? І хто йому дав позивний?

— Ми.

Кріт проковтнув шмат гливкої страви і мою відповідь:

— Ви чули? Немає більше Щасливця.

— А де він? — не второпав я.

— Де-де? Вмер! Нещасливим виявився Щасливець.

— Та ж наче поранили Квотера?

— Ой солдатики, дурні ваші голови, — Кріт постукав пальцем по чолі, — десь слово почуєте, десь друге, і що з того? Тримайтеся сержанта Дорта й усе будете знати. Дурний випадок на дурнуватій планеті.

— То що ж трапилося? — не витримав довгого вступу Сол.

— Та що? Наші хлопаки ставили ростяжки, ген там, за периметром. На них налетів рій комах, якісь місцеві недобджоли. Великі, злющі, кусючі. А сержант Стержень, старший групи, виявився не стержнем, а локшиною — почав гатити по комахах із кулемета. Не знаю, чи хоч одну вцілив, та прострілив ногу Квотеру.

— Ну, Квотеру, — підтвердив я.

— Ага, а поки Квотера дотягли до табору, Щасливець розпух, як рисова сарделька. Гостра алергічна реакція на укуси недобджіл. Медики латали Квотеру ногу, а Щасливець чекав на лавці в коридорі медпункту. Там і сконав. Аналіфа… щось там…

— Анафілактичний шок, — допоміг Сол.

— Так, шок. Ви ж, жовтороті, ще не воювали, а вже є втрати. А крони, скотиняки, близько.

— Звідки знаєте, що близько? — Зробив тактичну помилку Чобіт.
Інформація — це добре. Та Кріт був одним із тих, кого в нас звали «панікерами». Усе не так, усі помремо, колону розбили, а полонених спалили. Після розмов із такими і сам ходиш, як прибитий. І чуєш приймач — усе добре, б’ємося та маємо успіх. А не віриться вже ні в те, ні в інше. Може правда десь посередині?

— Треба валити звідси. Чуєте, що робиться на заході? Бах та й бах! Щодня ближче. Коли сюди дійдуть крони, втікати вже буде пізно. Вони нас зметуть, знищать.

— Не знищать, — заперечив я. — Ми дамо бій.

— Що ти даси?! Ти хоч бачив кронів? Та вони на голову вищі за нашого Гору, мають силу бульдозера та швидкість кішки! Вони тут виросли й знають кожнісіньке довбане дерево, вони зливаються з місцевістю, а як що й побачиш — то хіба люті червоні очі, коли крон вже намотуватиме твої кишки на здоровенного тесака.

— Напевно ви бачили багато кронів, — вдавано серйозно запитав Сол.

— Чув.

— Зрозуміло. Це все прояснює.

— Що тобі прояснює, чотириокий?! — Кріт нервово зашкрябав виделкою по тарілці, та не вигадав образливих слів, бо мимоволі принюхався.

— Здається, обід закінчено. Горимо, — спокійно мовив Сол, витираючи рот серветкою.

Солдати помірно організовано повибігали навулицю. Насправді горів ліс на північному сході, а вітер гнав густий дим просто на табір. Капітан Ковальський (ротний) послав Крота за протигазами, а нам, першій роті, наказав зібратися біля хатинки-казарми. Доки ми бігали туди-сюди, вишукуючи своїх, а ротний намагався зробити перекличку, повернувся Кріт із невтішними новинами. На складі завелися невідомі гризуни. Вони сточили коробки з протигазами, не погребували й ґумою.

— Ну нема! — розводив руками сержант. — Нема з чого вибрати.
На той час дим уже розвіювався. Коли б не сморід, то було б схоже на ранковий туман. Щойно в мене відлягло від серця, як несамовито заволав солдат Волан. Він затупотів чоботами, як навіжений. Надбіг я та ще хлопці. Ми побачили, що Волан топче чималу змію, а та звивається кільцями й чіпляється зубами за чоботи. Гуртом ми швидко розчавили плазуна. Волан щось пробурмотів, віддихуючись, а тоді впав на коліна, його обличчя посиніло.

Ми вхопили Волана під руки й потягли до медпункту, дорогою ледь не наступили на іншу змію. Плазуни повзали в траві і тут і там. Табір охопила паніка, лунали крики й постріли. Хтось вгатив по галявині з вогнемета. Струмінь реактивних газів вибив рештки вікон у їдальні, а вогонь потрапив на дерев’яні балки недобудованого бліндажа. Я розгубився. Не пам’ятаю, доправив Волана до медпункту, чи ні. Решта спогадів наче в тім димі й залишилися. Пам’ятаю, що товк і товк прикладом вже мертву змію.

Планета повстала проти людей, — ширилися чутки. Комахи, змії… Що іще? Які ще тварюки вбиватимуть солдатів СОВР, поки сюди не наскочать кровожерливі крони? Особисто полковник Лохарєв спробував заспокоїти свій батальйон. По гучному зв’язку, звісно. Змії втікали від пожежі, — казав він. Форс-мажор. Загинули два бійці. Під-час бойового чергування, що неодмінно буде занесено в особові справи, а їхні сім’ї отримають відповідну компенсацію.

Компенсація. Скільки б дали за мене? І коли б дали? Простір та час не товаришують із курсом валют. Рік? Десять? Чи дочекє матір тих грошей та чи не з’їсть їх за той час інфляція? Такі думки відвідували мою голову в ніч після змій. Я чергував у «Берлозі». Окоп метр на два, без бруствера, завглибшки по шию. Чудова точка спостереження. Непомітна, якби не клятий кашель. Я стримував приступи як міг і доповідав на «Гніздо» про спалахи, на заході. Принаймні першу годину, бо із «Гнізда» ввічливо попросили «не засирати ефір».

Спалахи вщухли. На рації горів тьмяний вогник, крізь хмари пробилося декілька зір. Решта — чорнота. Підступна й зловісна. Я відчував, що крони наближаються. Я вже не був певен, чи хочу воювати. Я ненавидів кронів і боявся їх. Як злих міфічних істот. Я ненавидів цю планету. Я вагався, чи не пірнути вниз та викурити цигарку (вибач, мамо, я почав палити). Вже й намацав запальничку, коли обрій спалахнув. Твердь Кроноса залишилася чорною, а небо стало червоним, як удень. Червоне з чорним… Я спіймав себе на думці, що бачив прапор у таких кольорах. Та прапор це планети чи країни? Того я не міг згадати.

Декілька днів затишшя, і вже здається, що ти надумав собі всіляких дурниць. Що змії таки втікали від пожежі, а крони не такі й страшні. Та й приймач заспокоював: «Тривають бої за міста Голт і Гребор. Воїни СОВР наступають, ворог зазнає втрат. Перемога близько…»

***

— Не розумію, чого крони так впираються? Ми ж несемо їм цивілізацію, розвиток?
Ми поглиблювали траншею. Працювати мусили в бронежилетах, а Гея (місцеве Сонце) хоч і червоний карлик, пекла нестерпно. Кріт, теж долучений до праці, копав неохоче. Не сержантська то справа. Він напився води та сів на землю. Закурив у затінку й продовжив думку:

— От ти, Ганте. Припустимо, ти живеш у лайні й харчуєшся корінцями.

— Дякую, — я теж пірнув у тінь і закурив.

— Без образ, солдате. Це гіпотетично. Так от: лайно й корінці. І раптом тобі дають ліжко з термоматрацом замість соломи. Смачну й поживну білкову їжу замість коріння. Водопровід зрештою. Тобі дають навіть мову — відточену віками, вдосконалену поколіннями. Інформативну. Тобі дають знання. Простягають руку допомоги, а ти здоровенною шаблюкою відтинаєш ту руку. Де? Де, бляха, логіка?

— В дупу логіку, — підтримав я розмову.

— Не такі вони й відсталі, — Сол сперся на лопату.

Він зняв окуляри й протер ганчіркою, Кріт невдоволено сплюнув у свіжу землю.

— Нагадаю, що ми живемо в їхніх будинках, — Сол повернув окуляри на обличчя. — Нагадаю також, що зброю від Альянсу вони використовують доволі ефективно. Не лише банальні гвинтівки, а й складні протитанкові та протиповітряні системи.

— Якщо тобі так подобаються крони, то йди до них, — скривився Кріт.

— Вони мені не подобаються.

— А ти й не дійдеш! Уб’ють, можливо повільно.

— Так, уб’ють. Як і багатьох із нас.

— Почалося! — я закотив очі й загасив цигарку. — Не засипай нам окоп песимізмом.

— Я собі копаю й виконую накази, — мовив Сол. — Ти виконуєш накази, сержант виконує.

— Коли як, — виправив Кріт.

— Усі накази похідні від того, що пролунав рік тому — про проведення спецоперації СОВР. Керівництво Союзу не врахувало унікальну особливість планети Кронос.

— Це ж яку?

— Кронос — єдина з відомих планет, де мисляча раса створила усталений суспільний лад і не розділилася на адміністративні одиниці.

— Переклади на нормальну мову, — буркнув Кріт.

— На Кроносі немає країн, штатів чи областей. Є Кронос, і все. Одна мова. Яка-не-яка, та одна. Вони співають ті ж пісні від полюса й до полюса. Колись один розумний хлопака сказав: «Розділяй і володарюй». Ці слова стали основою військової стратегії й працювали віками, але на Кроносі вони не актуальні. Ми не розділимо те, що не ділиться.

— Баста! — підвівся Кріт. — Вставайте, бо виставу проґавите.