Оповідання, автор Роман Гавриленко
Червоне небо
Я прибув на Кронос, коли наші блискавичні наступальні операції вже пригальмували. Перельоти, пересадки, нові перельоти, а час — то річ уперта. Не хоче він зачекати, щоб курсант Гант, себто я, вершив історію у перших лавах.
Я боявся, як усі, але дійсно жадав воювати. По-справжньому, не в дурнуватих симуляціях. Я хотів ширити людську цивілізацію під егідою СОВР (Союзу Об’єднаних Високорозвинених Рас). Гвинтівку, що вручили мені, я обожнював. Чистив її до блиску, та так, що аж трохи затер. У мене був час помріяти про власну звитягу на полі бою, про численні втрати, що я завдам ворогу. Про поранення. Не важке, та благородне, бойове. Наприклад, у плече. Про рудоволосу красуню в білім халаті. Про бурхливий роман із тією медсестричкою. І про розлуку: я мусив повертатися до побратимів та виконувати нелегку чоловічу роботу.
Вантажно-десантний міжпланетний корабель «Голіаф» здійснив посадку на майданчику, облаштованому поміж двох гірських хребтів. Зважаючи на чималу кількість особистих речей, ми загалом вправно вистрибували із «пташки» й шикувалися у п’ять ширенг. Тут же відбувався й розподіл. Щокатий майор відривав рот від кисневої маски й викрикав прізвища. Він люто сердився, що солдати його не чують. Було б дивно, якби чули: ширенги новобранців за довжиною не поступалися «Голіафу». Зрештою хтось вирішив припинити трагікомедію та приніс майору гучномовець. Той добряче вилаявся й почав спочатку.
Я чекав доки назвуть мене і дихав на повні груди без кисневої маски. Нова атмосфера лоскотала горло, проте пахла життям. Природою. Незвичні аромати були не до порівняння із затхлим штучним повітрям «Голіафа». Я роздивлявся хребет попереду. Невисокий, рясно вкритий рослинністю. Верхівки чудернацьких дерев межували із лагідно-червоним небом. Не надто насиченим, не надто яскравим чи темним. Із красивим небом.
***
Я прибув до місця дислокації 10-го мотопіхотного батальйону. Табір складався із дванадцяти будинків, почасти зруйнованих. Зі сходу нас захищав обгорілий частокіл, із заходу — декілька кущів та купи землі. Непогано, загалом, та я очікував побачити справжню військову базу. Часу на розчарування не було, бо нас, новачків, одразу направили в «аудиторію» на безпековий інструктаж.
— Місцеве Сонце — це задрипаний червоний карлик. Та справа не лише в ньому. Бісова купа вулканів Кроноса викидає в атмосферу тисячу тонн метану за секунду, от цей газ і надає забарвлення небу. Дихати можна, та щогодинна киснева вентиляція легень дуже й дуже рекомендована.
На тих словах усі потяглися до кисневих масок. Нас було двадцять, лише двох я так-сяк пам’ятав із «Голіафа». За аудиторію слугувало приміщення із вибитими вікнами. Ми посідали на імпровізовані стільці — ковбани, дошки, мішки із мотлохом. Інструктував вусатий лейтенант Гора. Гора — це і прізвище, і позивний, і приблизний опис статури офіцера.
— Через три години без кисневої маски у вас запаморочиться голова, через шість почнуться галюцинації. За добу ви заснете й більше не прокинетесь. Але є й хороша новина: доба на Кроносі триває 34 години. Я хочу, щоб ви орієнтувалися, куди потрапили. Атмосфера — це найменша із ваших проблем. Крони, трясця їм, вони нелюди. І не люди. Нехай вас не введуть в оману дві руки та дві ноги, пряма хода. Усі цінності Ес О Ве Ер їм чужі. Вони не знають жалю і залюбки переріжуть вам горлянку від вуха й до вуха. На жаль, ця дикість не свідчить про те, що у кронів примітивна зброя.
— Альянс, — промовив прищавий хлопчина.
— Що ти ляпнув, солдате?! — гаркнув лейтенант і підійшов.
Хлопець встав, та виструнчитися не вистачило снаги. Лейтенант навис над бідолахою, мов гора.
— Кажу, що… Що Альянс постачає зброю кронам.
— Тобі хтось дав дозвіл говорити? Ні? Отже стули пельку! Це вже не навчання, а справжня армія й справжня війна! — на скроні виступила вена, слина потрапила солдату на обличчя. — Сісти!
Гора відійшов подалі, глянув у вікно без шиб, а тоді повернувся до нас і продовжив:
— Ви, мабуть, вважаєте мене шматком лайна в погонах. Правда це чи ні, розсудить час і вчинки. Та я не крон. Мені не байдуже на вас. Я хочу, щоб усі ви повернулися додому, живі. Хочу, та знаю, що це малоймовірно. Так, клятий Альянс постачає зброю кронам. Ми не можемо збити жоден їхній транспортник, бо це стане початком кінця. Протистояння, що почалося ще до вашого народження: політичне, економічне, культурне. Якщо зрештою СОВР зійдеться з Альянсом на полі бою, буде довга, жахлива і, мабуть, крайня війна для людства. Це всім зрозуміло? Запитання риторичне. Зброя від Альянсу вилізає нам боком. Наше завдання архі-складне: ми повинні привчити мілітаризованого дикуна до цивілізованого життя. Привчити силою, бо іншої мови крон не розуміє.
***
— Два тижні! Два довгі й нудні тижні ми тут, а війна десь там, — пробурмотів я.
— Ще навоюєшся, — Чобіт підняв на виделці гливку сіру масу й пильно вивчав її. — А поки їж, пий і насолоджуйся життям.
— Може й повоюю. Сподіваюся на те. Було б безглуздям здолати сотню світлових років, щоб лише копати, їсти та с.., ну ти зрозумів.
— Спати, — відповів за Чобота Сол.
— Ага, спати.
— Але ти, Ганте, тут не два тижні. Чотирнадцять діб на Кроносі — це двадцять земних діб.
— О ні, Соле, не починай.
Я дивився у вікно позад Сола. Дві шиби заклали картоном, а в тій, що посередині, втрималося потріскане скло. І краєвид за ним видавався потрісканим. Небо перетворилося на мозаїку з червоних камінців. Красиво й моторошно водночас.
Солдат Солтстер (Сол), солдат Швець (Чобіт) та я трималися купи. Перший — високий всезнайко в окулярах. Чоботу більше підійшов би позивний Болт, бо він забивав того болта на все та всіх. І третій я, вояка-теоретик — така була в нас команда.
— Коли ми заступаємо? — запитав я.
— Починається, — буркнув Чобіт. — Усе скажуть. А як сидітимемо тихенько, то про нас можуть і забути.
— Я бачив графік, ти о третій, — повідомив Сол.
— Ну а як же, тобі з чотирма очима видніше, — прокоментував Чобіт. — І чого ти цю хрінь на носі тягаєш? Двадцять третє століття, чи яке зараз?
— Якраз тому що двадцять третє, — Сол поправив окуляри. — Хороші очі вартують хороших грошей.
— Ага, то ти припхався на цю забуту Богом планету на заробітки?
— Якось так.
— А мене призвали! Чуєш, не питали, чи хочу я сюди, а повістка в руки і все — лети, друже! Обов’язок, трясця!
— А чому ж не обов’язок? — додався я до дискусії. — Мододий, здоровий, окрім совісті тобі нічого не бракує. Хто ж має боронити цінності СОВР, як не ми?
— Ой, іди зі своїм СОВР… — Чобіт стишив голос і схилив голову. — Йди в дупу. Разом із цінностями.
Це була наша звичайна розмова. Нічого нового й нічого особливого. Як завжди, у їдальні працював радіоприймач. Диктор розповідав про нелегкі бої й звитягу воїнів СОВР. Про звірства кронів, про катування наших полонених хлопців. Думками я був на полі бою. Я вірив, що буду там і проявлю себе, а як піде що не так, живим ті тварюки мене не візьмуть.