Але… Ніхто б не знав, а Софі? Друзі? Помираючи, Максим проклинав би себе за те, що підвів дорогих йому людей та все людство загалом. Максим викреслив неблагородну ідею.

Справу зроблено, та жити хочеться, як ніколи. Максимові багато не треба, лиш побачити, дізнатися, доторкнутися. Космічний дрейф у дивовижному куточку всесвіту пробудив того юного романтика, що колись марив польотами. Законсервована тяга до пізнання прокинулася. Пасажир знову став астронавтом. Але що для астронавта найзаповітніша мрія? Що він бачить уві сні й про що марить наяву?

Пів століття тому Максим одразу розпізнав зміст сигналу, без всіляких варіацій. Жоден криптограф не зрозуміє астронавта краще, ніж інший астронавт. «Я доторкнувся, я побачив інший світ» — саме так і не інакше. Це не звіт про посадку, а вигук, щасливий крик душі. Коли астронавт пролітає повз Венеру, він хоче спуститися на поверхню, доторкнутися, якою б непривітною не була планета. Якщо пролітає повз Юпітер… Так, це не найкращий приклад. Максим всміхнувся, дихання трохи внормувалося.

Він намагається донести до свідомості аргумент, що після вікової подорожі безглуздо перейматися через спуск, що триватиме декілька хвилин. Та Максим ніколи не вмів дурити самого себе. Він розуміє — те, що вібудеться далі, ніяк не можна порівнювати зі столітнім безпечним польотом.

Ще до старту «Життя» саме етап спуску на планету вважався слабкою ланкою всієї місії. Космічні апарати сідають на рідну Землю, на Місяць та астероїди, на крижану Європу й пекельну Венеру. Проте умови посадки завжди відомі заздалегідь: наявність атмосфери, тиск, густина, сила тяжіння та рельєф поверхні. Але що можна розгледіти із відстані чотирьох світлових років? Вирішили, що посадковий модуль буде простим та міцним, призначеним для балістичного спуску.

Наче все логічно: якщо не знаєш, якими мають бути крила — роби без крил. Балістичний спуск — це фактично стрибок із орбіти. Некерований апарат гальмується від першої космічної швидкості до сотень метрів за секунду завдяки опору повітря. Кінцеві етапи — розкриття парашутної системи й безпосередньо посадка, але до них ще потрібно дожити. На Землі під час балістичного спуску з орбіти астронавти зазнавали десятикратного перевантаження. На тренуваннях Максим витримав дев’ятикратне, та це було сто три роки тому.

Спуск ніколи не вважався невід’ємною частиною місії. Рішення щодо його доцільності мали приймати астронавти. От Максим і прийняв. Атмосфера трохи тонша, ніж земна, тиск на поверхні має становити сімдесят кілопаскаль. Згодиться. Усі дані завантажені в барометричний датчик висоти.

Чотири крісла пліч-о-пліч: лише половина чудової вісімки могла б поширювати людську расу на новій планеті. Максим зафіксувався на одному з центральних — для кращого балансу. Закріплений тулуб, голова й кінцівки, вільна лише права рука, вона на м’якій підставці, в долоні маніпулятор.

Перед Максимом прозорий люк шлюзу, що незабаром слугуватиме ілюмінатором. По боках від нього два невеликі дисплеї. Це задня частина циліндичного посадкового модуля. Вона ж містить чотири слабенькі реактивні двигуни, що допоможуть зійти з орбіти, та чотири порохові двигуни. Ці вже мають спрацюавти за декілька метрів від поверхні й пом’якшити удар. Під сидіннями компактний вантажний бокс, позаду індикатори парашутної системи, а далі під головним обтікачем вольфрамовий баласт і сама параташутна система.

Обтікач витримає температуру до трьох тисяч градусів, він лише трохи заокруглений. Максим розміщений потилицею вперед, щоб перевантаження припадало на спину. Перед розкриттям парашутів блок сидінь потрібно розвернути на сто вісімдесят градусів, щоб зберегти вектор перевантаження.

Максим роз’єднав шлюзи, глухий клац почувся навіть крізь шолом. Координати на дисплеї добігають до точки сходу. Час. Червона кнопка. Стримуючі болти вибухнули, Максим відчув незначний поштовх, посадковий модуль почав віддалятися від «Життя». Через усвідомлення того, що шляху назад намає, на чолі виступив холодний піт, та палець впевнено увімкнув двигуни. Тіло подалося вперед, стрибок з орбіти розпочався.

Посадковий модуль збавив швидкість на сто метрів за секунду, все за планом. Срібляста цятка зорельота «Життя» втекла з поля зору ілюмінатора. Тепер потрібно розвернути модуль обтікачем до переду. Максим робитиме це лише одним із чотирьох двигунів. Легенько посунув повзунок догори. Чи то рукавиця товста, чи великий палець труситься більше, ніж зазвичай, та перестарався й зорі в ілюмінаторі поповзли надто швидко: модуль розкрутився. Довго перемикався на протилежний двигун. Палець наче призвичаївся, короткими імпульсами Максим сповільнив обертання. Палець завмер, очікуючи, коли модуль нарешті повернеться у потрібну позицію, а тоді ще один малесенький імпульс. Таймер на дисплеї показує, що спуск триває вже три хвилини. Максим невдоволено скривився.

Модуль нарешті вирівнявся, та палець зрадницьки затремтів. Натискати в такому стані чи ні? Час працює не на користь астронавта, вибір очевидний.

Максим натиснув занадто сильно, модуль рвонуло в протилежний бік. Глянув на гіроскоп, обрав двигун для врівноваження, та палець знову перестарався. Гіроскоп здурів, в ілюмінаторі промайнули ландшафти Альфи V, модуль завібрував.

— О-йо-йой! — вирвалося.

До вібрації додалося перевантаження, що тисне то на спину, то вбік. Воно наростає, і Максимові здається, що хтось хоче вирвати його, закріпленого у кріслі, та смикає в різні боки. Рвонуло вперед, очі заболіли, краплина крові вирвалася з носа й розпласталася на склі шолома. Притисло вбік, ребра прилипли до крісла, хребет і нутрощі теж, знову рвонуло вперед, по склі цокнув власний зуб. Все перетворилося на болючу круговерть, підступний зуб вп’явся в щоку, потім вдарив у чоло й забився за комір.

Нещадно втиснуло в крісло, вібрація, здається, зараз розвалить нікчемний космічний апарат, зате вбоки вже не смикає: аеродинаміка та зміщений до переду центр мас нарешті взяли гору, модуль вирівнявся. Сухі щоки розтягнулися й затріпотіли, як листя на вітрі. Ілюмінатор помутнів і засяяв. «Плазма», — здогадався Максим, щось хруснуло, ребра обпекло болем, важка кров дісталася горла й знову втекла вниз. Очі мимоволі закрилися й на мить стало легше. З’явилася думка, що він засне й не прокинеться. Це налякало, але повіки зрадницьки відмовилися розтулятися. Максим щосили закричав. Крик змішався з моторошним бульканням, проте очі насилу розплющилися. Кожен подих важкий і болючий, але астронавт більше не зімкне очей.

Стало легше, вібрація розчиняється, ілюмінатор перестав сяяти, багатошарове скло в сажі й напів прозоре. Дихати вже стерпно й не так боляче. «Ха!» — хотів переможно вигукнути, як раптом ожив барометричний висотомір: сім кілометрів. Максим натиснув кнопку, та блок сидінь лише смикнувся й жалібно клацнув, ще раз — те саме, заклинив! Максим відстрілив обтікач і випустив гальмівний парашут, посадковий модуль розвернуло, нове сповільнення довелося зустрічати обличчям донизу. Випустив основні парашути, очі ледь не вистрибнули в скафандр, на склі додалося крові. Гаряче, кров швидко запікається та перекриває й без того паскудний огляд.

Гальмівний парашут повинен був відірватися, коли з’явились основні, та він втримався, затріпотів, а його стропи сплелися зі стропами інших парашутів. Максим цього не знає, крізь кров та сажу ілюмінатора він бачить, що модуль розкручується, як дзига. Поверхня стрімко наближається, ландшафт не схожий на розрахункову точку посадки й постійно змінюється із суші на океанські води.

— О-йо-йой! — прохрипів.

Максим не може ні на що вплинути й сконцентрував увагу на ілюмінаторі, аби лиш не заплющити очей. Мінлива поверхня насувається, вона вже поруч! Спрацювали порохові двигуни й трішки пом’якшили удар, в очах помутніло, але Максим втримався у свідомості.

Альфа Віта

Спочатку здалося, що здалося. Під сажею ілюмінатора щось промайнуло. Чиста вода витіснила намул, проступило піщане дно. Повернулося й оте «щось»: подовгувате й пулькате, воно вирячилося на Максима, а Максим на істоту. Істота борснула вузьким тілом і скаламутила воду, Максим зайшовся сміхом. Коли віддихався, пробурмотів:

— Альфа рибина.

Переповнюють дивні почуття. Радість, ейфорія. Може це воно і є, щастя? Перший контакт, хоч і пулькатий. Життя. Світ. Доторкнувся, майже.

Спробував мислити раціонально. Посадковий модуль не потонув би, але він не рухається. Отже, довкола неглибока вода. Ілюмінатор, шлюз, за сумісництвом і люк. Вихід. Його потрібно звільнити. В нагоді знову стануть порохові двигуни. Якщо спрацюють у воді. За інструкцією варто скористатися одним із чотирьох, але ж сила тяжіння нівроку. Обрав два.

— Альфа рибино, сподіваюся, ти на безпечній відстані.

Рвонуло добряче, модуль підскочив, як дельфін, і плюхнувся на бік. Звуки не прорвалися крізь товстий корпус, але про все звістив ривок, геп і новий пейзаж за ілюмінатором. Вода не дістає до нього, а трохи далі видно купу каміння. Максим лежить на боці. Він порозстібав застібки на руці та ногах, а перш ніж звільнити тулуб вхопився за паски. Сили в пальцях не вистачило й Максим гучно гепнувся. Підвівся, важко підвівся, із запізненням зрозумів причину того: сила тяжіння. Відчинив вантажний бокс, розімкнув фіксатори й витяг чималий рюкзак. Не втримався на ногах із зайвою вагою й знову гепнувся.

П’ятнадцять кілограмів — це, виявляється, забагато для Максима. Він ледве витримує власну вагу. Але в рюкзаку те, що із точки зору наукової цінності хоч трішки виправдовує балістичний спуск стодвадцятидворічного астронавта. Ну й виправдає власний егоїзм у власних очах. Колісний зонд «Маленький Кентавр».

Ілюмінатор, він же люк, відчинився без несподіванок. Максим зібрав усі сили й заштовхав рюкзак у жерло півтораметрового горизонтального колодязя — колись шахти шлюзу, а зараз виходу в інший світ. Знову зібрав сили й видерся сам. Доповз до краю та висунув голову.

Вода. Чиста, піщане дно із камінцями, вітер здійняв на поверхні дрібні  хвильки. Попереду нагромадження каменюк. Скелястий острівець увінчаний самотнім деревцем. Максим вирішив, що це саме дерево: тонкий стовбур серпантином в’єтся до неба, хоч листя не видно. Небо насичено синє із багряними прожилками. Ліворуч нове Сонце: Альфа Центавра B.

Максим оглянув обгорілі сопла двигунів. Не всі спрацювали бездоганно, та зі своїми обов’язками впоралися. Зіштовхнув рюкзак у воду. Висунувся з колодязя до пояса, перехилився й шубовснув услід за рюкзаком, майже не забився.

Води трохи вище колін. Першочергове Максимове завдання — знайти великий шмат суші, що бачив згори. Він сподівається, що хвилі вкажують йому напрям. Відповз декілька метрів і визирнув з-за посадкового модуля. Є. Звабливо зелена смуга твердої поверхні.

Максим повернувся назад, намістив рюкзак вертикально й приперся до нього спиною, закинув на плечі паски й зімкнув на грудях. Подався вперед та сперся на руки, високотехнологічна ноша здійнялась над водою. До кам’яного острівця метрів п’ятдесят, до великого шматка суші щонайменше двісті. Вибір знову очевидний.

Якщо поглянете на Максима збоку, то побачите мужнього й відважного астронавта у скафандрі, що рачки, з останніх сил долає метр за метром. Важливий вантаж височіє на плечах, як гора. Астронавтові важко, вода то сягає грудей, то вкриває шолом, та він не спиняється. Мабуть, він поранений, — подумаєте ви. Справжній герой, найкращий приклад самопожертви во ім’я науки.

Насправді вірно лиш те, що астронавт відважний. Максим оцінив свої можливості на планеті з суттєвою силою тяжіння й обрав найлегший спосіб пересування. Сил у нього небагато, але саме стільки, скільки потрібно, щоб здійснити задумане. Забиті коліна та ребра — це лише додаткові болячки, навіщо через них перейматися? Що вище сягає вода, то легше власне тіло. Як вкриває шолом, з’являється можливість поспостерігати за позаземними рибинами, що втікають від непроханого гостя навсібіч. Перед тим, як чкурнути, одна затрималась і вирячилася на Максима.

— І що, друже, як я маю до тебе звертатися? Зоряний товстолобик чи альфа карась? Ні, ти будеш лящ центавра!

Максим не помітив нехарактерної для себе балакучості. Він геть забув про ношу на плечах. Він усміхається, долаючи необхідну відстань. Він — щасливий астронавт.

Про ношу довелося згадати неподалік берега. Стало зовсім мілко, і зонд довелося скинути. Останні метри Максим проповз на спині, він упирався ногами в піщане дно й підтягав рюкзак за паски.

Доповз. Максим розстібнув застібки й вивільнив алюмінієву конструкцію із рюкзака. Виклав колеса в робочу позицію, розправив антену та пару сонячних панелей. Увімкнув «Маленького Кентавра». Відчинив сенсорну панель та надрукував текстове повідомлення: «Я доторкнувся. Я побачив інший світ».

Максимовий світ так довго обмежували металеві стіни, що все довкола видається дивом. Небо замість стелі — це щось неймовірне. Із синього воно перетворилося на фіолетове, фантастична Альфа Центавра В торкнулася багряного обрію. Берег всіяли коричневі брили, тіні видовжилися, наче хочуть дотягтися до чудернацьких позаземних дерев, що вишикувалися трохи далі.

Смішний зонд із товстими колесами повільно покотився на схід. Індикатор на рукаві блимнув, сповістивши, що залишилося десять відсотків кисню. Максим не брав із собою запасних балонів. Він стрибнув з орбіти, не дочекавшись хоч яких результатів спектрального аналізу атмосфери. Повітря придатне для місцевого життя, та Максим не тішить себе ілюзією, що суміш газів підійде для гостя з іншої зоряної системи. Але чи те важливо?

Максим підповз ближче до води, примостився на пісок. Розстібнув застібку і зняв шолом, глибоко вдихнув. Запахи вдарили в голову новою порцією щастя. Пахне і морем, і рослинами, і ще чимось. Запахи неймовірно насичені, повний контраст із несмачним штучним повітрям зорельота. Без закривавленого скла море ще миліше, кам’яний острівець гарніший, і навіть чужий у цьому світі посадковий модуль не псує краєвиду.

Зняв рукавицю та виколупав з-під коміра надокучливий зуб, запустив його щиглем у воду. Максим занурив долоню в прохолодний пісок. Усміхнувся. Помітив, що хоч Альфа Центавра В сховалася за обрій лиш наполовину, темніє занадто швидко. Спина не витримала ваги тіла і впала на пісок. Почувся незрозумілий тупіт. Перш ніж фіолетове небо стало чорним, Максим побачив над собою дивні постаті.

***

Максим розплющив очі. Він у білій кімнаті. Потрапив у рай? Чи в інше місце, що очікує на душу, коли фізичне тіло перестає виконувати свої функції? Дивно, бо раніше існування душі припускав лиш теоретично. А воно он як…

Поворухнувся, в грудях заболіло, стоп! Як може боліти душа? Тобто може, але в переносному сенсі й у живої людини! Максим прислухався до власного тіла. Коліна й поперек теж поболюють, суглоби ниють… Помітив збоку химерну конструкцію, безпомилково впізнав у ній капельницю. Прозора трубка спускається до руки, а на зап’ястках… паски. Смикнувся, і зрозумів, що прив’язаний до ліжка.

Білі стіни, капельниця, паски… Лікарня. Психлікарня? Як це можливо? На Землі — так, але ж не на Альфі V! Закралася болісна думка, що він може бути таки на Землі. Поглянув на прив’язану руку: суха долоня, пальці покручені, тут усе гаразд. Старий. Та в білому халаті замість скафандра, а ноги накриті простирадлом.

А як же все? Все, що було? Немає, як і клятого скафандру? І ніколи не було? Ні, тільки не це! Сонячні вітрила, довжелезна подорож, це все не могло існувати лише в уяві! Бо тоді не було б карколомного спуску, альфа ляща і… Софі!

Максим закричав, та з вуст зірвався лиш стогін. Двері відчинилися, забігли істоти в білих халатах.

— Ні, ні! — видавив слова, — Ні, Софі була!

— Is he went crazy?