Чудова вісімка не ідеальна. Живі люди зі своїми потребами. Окрім нас із Софі, решта астронавтів не зациклювалася на тривалих стосунках. Люди, зачинені в металевій в’язниці посеред безкрайнього космосу, намагалися чимось себе зайняти. Перелік розваг був невеликий: спілкування, читання, перегляд документальних та художніх фільмів, прийом їжі, ну й любощі. Щодо останнього, то з часом це практикувалося з метою порятунку експедиції.

Спілкування із Землею ставало дедалі нуднішим задоволенням, затримка сигналу сягла півтори доби й збільшувалась. Оптимізму в Управлінні польотами не додалося, звістки із Землі зазвичай не несли важливої інформації, а були звичайною формальністю. Втім, наші повідомлення теж. Та одного разу нам надійшли рекомендації щодо стратегії місії.

Стратегія була логічна й абсурдна водночас: збільшення популяції на «Житті». Логічна, бо народжена на зорельоті людина, та ще й підготовлена (а вчителів тоді було вісім штук, на цілу кафедру вистачило б), цілком у змозі завершити місію. Абсурдність полягала у використанні ресурсів. Води й харчів ми мали з запасом, якби політ відбувався за планом: на п’ятдесят років. А тут раптом століття і зайві роти!

Через два тижні ми отримали вдосконалені рекомендації. Найкращі мізки світу та найпотужніші комп’ютери знайшли оптимальний, але трішки моторошний план порятунку місії.

Отже, нам 19 – 21 рік. Через десять років ми всі починаємо завзято спарюватися, як кролі. Родяться діти. В ідеалі два хлопчики й дві дівчинки. Як ні, потрібно це «відрегулювати»! Як відрегулювати? Так, як і популяцію першого покоління, тобто нас. Шестеро із чудової вісімки добровільно вкорочують собі віку. Їх тіла не викидаються в космос, а дбайливо зберігаються в капсулах пам’яті. А я не сказав? У вантажному відсіку є сім «капсул пам’яті», фактично домовин. Із них відкачується повітря, і тіло може зберігатись у вакумі хоч цілу вічність. Домовини зробили про всяк випадок із розрахунку, що які б пригоди не чекали на мандрівників, останній член екіпажу аж ніяк не зможе поховати себе сам.

Повернемося до плану. Залишаються двоє дорослих, вони виховують та передають досвід молодому поколінню. Дітвора виростає, чекає, поки їй виповниться тридцять років, спарюється, родить, двоє накладають на себе руки, два старигани теж. За цією схемою четверте покоління вже може не спарюватися, бо коли їм виповниться тридцять, «Життя» якраз досягне пункту призначення.

І найцікавіше. Запасів на п’ятдесят років, 50/100=1/2. Завжди шість ротів на зорельоті, але 6/8=2/3. Рішення: вміст капсул пам’яті доповнює раціон екіпажу жирами, білками та вуглеводами.

І що, як вам план? До речі, ми на нього погодилися. Оце вже було непросте рішення. Проти був лиш я. Причина очевидна: Софі. Я не міг допустити, щоб жінка, яку я кохав, наклала на себе руки. Та що вдієш, демократія… У нас залишалося десять відносно спокійних років. Років на зорельоті. Кожен з нас колись про це мріяв, та не за таких обставин. Я був певен, що до того часу щось вигадаю. А як ні, то захищатиму кохану до останнього подиху. Навіть усупереч її волі. Я битимусь і вбиватиму за неї. Десять років минуло, і…

Розслабтеся, моя розповідь не схожа на книгу жахів. У ній не буде ані суїцидів, ані поїдання людської плоті. План дав збій на етапі кролів.

Чудова вісімка зірвалася з ланцюга. Пари змінювалися ен-ну кількість разів, а виправданням був пошук сумісності. Доходило до абсурду. Навіть нашу моногамну пару намагалися долучити до спільної справи, та ще й ображалися, отримуючи відмови. Американка Джессіка вважала нас зрадниками, а француз Жерар не полишав надії та час від часу підбивав мене на «кохання гуртом», хоч конкретизувати, де і з ким мали б відбуватися ті дійства, не міг.

Якби котрась із трьох дівчат завагітніла, то невідомо хто був би батьком. Та наша популяція вперто не збільшувалася. Минув рік, і ще, спроби перетворилися на звичайне статеве життя без контрацепції. Хтось вважав, що то через низьку гравітацію. Філ проклинав конструкторів зорельота, що розмістили резервуар з водою поряд із реактором, чим стерилізували весь екіпаж. Де істина? Та хтозна? Може, реактор винен, а може, сама доля вирішила зруйнувати моторошний план порятунку місії й зберегти нашу людяність. Про всяк випадок ми прискорили обертання житлового модуля й збільшили відцентрову силу до півтора метра на секунду в квадраті. Більше — зась, балансир не компенсує швидшого обертання.

Проблема з харчами вирішилася сама по собі, бо час почав збирати свій врожай. На двадцятому році польоту помер британець Роджер. Род, як ми його звали. Хороший хлопець, лиш не займався фізичними вправами та примудрився розтовстіти на космічних харчах. Інфаркт. Ще через дванадцять років не стало Філа. 52 роки — багато це, чи ні? Стільки доля відпустила американцю. Він не хворів у буквальному сенсі, та нас турбував його психічний стан. Реактор, що усіх стерилізував — то був лише початок. Далі Філ вибудував цілу теорію змови Управління польотами проти екіпажу. У змові, звісно, були задіяні й уряди щонайменше чотирьох країн. Останнього року життя ми не допускали Філа до радіорубки. Він помер уві сні.

Тривав 52-ий рік польоту, ми нещодавно пройшли екватор подорожі. Колись руді пасма Леськи вже давно стали попелястими. Її серце зупинилось у віці 72 років, лише за декілька годин до надихаючої звістки. Новий сигнал.

Забув сказати, що Альфа Центавра В мовчала із 28-го року. Можливо, саме тому наша чудова вісімка проріділа. Екіпаж похилого віку не сподівався дожити до прибуття. Але наше «Життя» могло бути корисним хоч дещицю. Зореліт прямував заданим курсом із нами чи без нас. Він міг промайнути зоряною системою й передати на Землю дані, як зонд. Звичайно, не цього очікували ми та мільярди землян, проте хоч щось. Жерар уже закінчував писати відповідну програму.

Але що таке зонд, якщо він прямує не в населений світ, а до звичайнісіньких зорей? Хочеться вірити в диво, та підтверджень того дива не було вже 63 роки! Тоді як недосяжна Проксима порушувала радіотишу по декілька разів на рік. Раніше ми мали стимул до життя. Та коли важливість подорожі розчиняється прямо пропорційно пройденому шляху, а ти почуваєш себе не науковцем-першовідкривачем, не астронавтом, а пасажиром, то й власне існування у всесвіті не видається важливим. Річ не про мене, звісно, бо я мав Софі. Та емоційний стан друзів був далеким від ідеалу, і в мене визрів план.

План логічий і простий. Софі підтримала мене, хоч сама ідея дещо суперечила її вірі в успішне завершення експедиції. Та доки я вигадував вагомі аргументи, щоб поділитися планом із друзями, нас стало менше, і я картав себе за це.

Ми помістили Леську в капсулу пам’яті. Джессіка промовила вголос Отче наш, ми перехрестилися й мовчки почимчикували до кімнати відпочинку. Здається, і там мовчали. Важко втрачати того, з ким прожив пліч-о-пліч пів віку. Зрештою я зібрався з думками й розповів, як ми можемо збільшити наукову цінність польоту.

Якщо «Життю» судилося стати зондом, то в цьому є принаймні один плюс: зонду не потрібно гальмувати. Ми можемо скерувати зореліт до Проксими. На відміну від Альфи Центавра В, поблизу червоного карлика постійно щось відбувається. Зміна курсу не суттєва, три – чотири градуси. Навіть за рекордної швидкості двигун із завданням впорається. Нам необхідно вирахувати розташування екзопланети Проксима Центавра b на час прибуття, щоб пролетіти якомога ближче. Далі, доки живі, за необхідності коригуватимемо курс. Та й подорож скоротиться на три роки.

Ось так. Хитрий план, суть якого, зізнаюся, не подорож до таємничої Проксими, а нова життєва мета й нові сподівання для друзів, що залишилися.

Ми вже зібралися проголосувати, та зумер сповістив про повідомлення із Землі. Наче якась магія, за декілька секунд до доленосного рішення. Це неможливо підлаштувати, бо, нагадаю, ми пройшли екватор подорожі й перебували між двома зоряними системами. Звістка долала відстань до нас понад два роки.

У досить тривалому відеофайлі невідомий нам юнак у картатій сорочці розповів про сигнал, що надійшов із поверхні планети Альфа Центавра Вс. Він помітно хвилювався й розпочав одразу із технічних деталей.

Радіосигнал складався із 262144 відрізків на двох частотах. Світлі голови інтерпретували сигнал у квадрат зі сторонами по 512 пікселів (512²=262144) та розташували відрізки з частотами як два кольори. Чорний та білий, звісно, на більше уяви їм не вистачило. Отримали зображення із невідомими символами. Щось на кшталт математичних формул. Та найпотужніші комп’ютери не могли розшифрувати зміст, доки хлопчина в картатій сорочці (за те йому й випала честь повідомити астронавтів про подію) не бовкнув, що в основі усього двійка, четвірка або вісімка (8³=512). Очевидно, що в іншої цивілізації інша система числення. Наша, десяткова, бере початок від кількості пальців на долонях, так легше лічити. А із двійки, четвірки й вісімки найкращий кандидат на суму пальців двох кінцівок — це вісімка. Тому можна припустити, що в розумних істот із далекого космосу чотири пальці та вісімкова система числення.

Ця ідея піддалася нищівній критиці через необґрунтовану здогадку про кінцівки та пальці, але про всяк випадок новий алгоритм додали у комп’ютер. Процесори швидко підібрали відповідні значення символам: цифри від одиниці до вісімки, плюс та мінус, множення й ділення, корені, степені, ну й, звісно ж, дорінює.

Далі юнак мучив нас тривалою лекцією про математичні мови.

Ще в далекому 1960-му народилася штучна мова Лінкос (буквально «космічна мова» латинською), призначена саме для спілкування із позаземними цивілізаціями. На лінкосі надсилали сигнали в космос. Мова заснована на тезі, що математика універсальна.

Лінкос був досить примітивним, та в тридцятих роках двадцять першого століття на його базі з’явився Ленспейс, теж «космічна мова», та вже англійською. Як астронавт, я, звісно, вже чув про це. Знав також, що Ленспейс рознесений на атоми скептиками, як такий, що може хибно трактуватися й перетворити потенційне спілкування із розумними істотами в непорозуміння, чи навіть конфлікт.

На Ленспейсі не надіслали жодної звістки до зірок, та група ентузіастів підхопила його основні принципи й створювала іншу мову, не космічну. Все те переросло у відкритий проєкт із тисячами розробників і багатомільйонною спільнотою. Так народжувався Інфі (від англійського «infinity» — нескінченість, а може й від банальної «інформації»). Мова цілком земна, для земних людей.

Математичні вирази утворюють умовні речення, але сам Інфі не має фонетичного звучання та слів як таких. Ця мова передає суто зміст: дію, подію, кількість, деякі почуття, як от сум і радість, злість та щастя. Неспростовний плюс Інфі у тому, що можуть спілкуватися люди різних національностей, та ще й розвивати логічне мислення. Мінус, успадкований від Ленспейса — неоднозначність та велика кількість варіацій.

У мене вже посмикувалося око, коли хлопчина в картатій сорочці нарешті дійшов до суті. Суперкомп’ютери виявили аналогію між космічною звісткою та математичною мовою Інфі. Незрозумілі вирази набули змісту. Якщо інтерпретувати їх у слова, то вийде наступне:

1. Я доторкнувся (дістався, зустрівся, пізнав, і т. д.)

2. Я побачив новий (інший) світ.

Найкращі криптографи світу вважали, що це ніщо інше, як звіт про успішну посадку на планету. До того ж звіт від справжніх живих істот, а не якогось безпілотника.

Зореліт «Життя» не змінив маршрут.

Ми з Софі щодня займалися фізичними вправами. Інколи це було неймовірно важко, та навантаження хоч трішки підтримували старечі м’язи в тонусі. Можливо, завдяки способу життя, а може, тому що мали один одного, ми протрималися найдовше. Софі, моя Софійка, дожила до 108 років.

Того дня вона провела в радіорубці ледь не годину. За неписаним правилом щотижневий звіт на Землю надсилала Софі. Вона любила потеревенити ще з кимось окрім мене, нехай і з бездушним мікрофоном. І нехай відповіді чекати сім років — дурниця.

Ми зустрілися в харчоблоці. Я прийшов завчасно й уже чекав Софі за столом.  Підсунув їй пластівку з водою і подав сублімований полікомпонентний брикет. Чай та кава давно скінчилися, а от протермінованих брикетів досхочу. Я помітив, що вона чимось стурбована. Нічого не запитав, не хотів навантажувати. Сама розповість, якщо вважатиме за потрібне.

Ми розжували тверді брикети проріділими зубами, я вирішив підбадьорити Софі та, як завжди, невдало пожартував: «Добре, що нам не довелося збагачувати раціон. Скажи відверто, ти б мене з’їла?». Вона не відповіла й через силу всміхнулася.

За бортовим часом це був сніданок. Ми прочимчикували до «казарми» (так жартома звався розділений на дві частини спальний відсік), прилягли на ліжко й обнялися.

«Дивовижно, — сказала вона. — Дві живі істоти на трильйони кілометрів довкола. Ти і я. Я ні про що не шкодую. Якби можна було повернутися в минуле, я б полетіла знову, — Софі притиснулася до мене сильніше. — Мені не страшно в космічному кораблі посеред космосу, але я боюсь… Боюся заснути й не прокинутись, як наші друзі. Я не хочу, щоб наше «Життя» стало зондом. Людство заслуговує на більше». Софі повернулася до мене, я ж крізь дрімоту, що підкрадалася, підтримав розмову: «Угу».

«Ми тут. Так далеко, що й не могли подумати. Ми не можемо зупинитися. Разом, чи хоч один… Хочу пообіцяти тобі. Якщо ти заснеш і не прокинешся, я вперто житиму й завершу експедицію. Час не переможе, не завадить виконати обіцянку». — «Угу», — знову відповів я. — «Хочу, щоб і ти пообіцяв. Якщо мене не стане, ти житимеш. Ти дістанешся до нашої зорі й нашої планети. Пообіцяй. Пообіцяй мені!» — «Обіцяю», — буркнув я.

Софі припала обличчям до моїх старих грудей у старому комбінезоні. Ми заснули.

Я прокинувся, а вона — ні.

Я вивільнився із ледь теплих обіймів і повернув її горілиць. Не міг усвідомити, що Софі не стало. Що моя дівчинка залишила мене. Її обличчя із благородними зморшками було прекрасне, як завжди, як усі 88 років, що я її знав.

Сльози потекли щоками, та я спробував опанувати себе. І раніше, і тоді я твердо знав, що не житиму без Софі. Я не хотів життя без неї. Потрібно було щось вирішувати. Я обережно ліг поряд, узяв Софі за руку й заплющив очі. Простий план полягав у тому, щоб заснути й не прокинутися. Вона змогла, і я зможу, — гадав.

Чи то були думки, помножені на уяву старого астронавта, чи сон — не знаю. Зореліт досягнув зоряної системи Альфа Центавра. Я дивився очима того, хто чекав прибуття зорельота й потрапив на борт «Життя». Я крокував коридором житлового модуля й уважно розглядав усе довкола. Доторкнувся долонею до дверей кімнати відпочинку, але минув її й попрямував до казарми. Там я знайшов двох небіжчиків. Їхні тіла переплелися в обіймах. Я стояв над ними, і щось мене бентежило, та ніяк не міг здогадатися що. Зрештою, мене осяяло: минуло багато років, це повинні бути скелети, а не тіла! Я переможно сплеснув у долоні й розплющив очі.