Таке наше «Життя», ширше, ніж довше із розправленими вітрилами. Не ідеал краси, але найсучасніший космічний апарат станом на 2039-ий рік. Зореліт. Перший в історії саме ЗОРЕліт, бо летить від одної зоряної системи до іншої. Але… Я вже старець, пишу свої мемуари, перебуваючи на «Житті», тож не складно здогадатися, що політ відхилився від плану. Дуууже відхилився.

П’ятнадцять сотих і три в періоді… Якщо до точки максимального зближення із Сонцем наша подорож відбувалася на звичних для астронавтів швидкостях, то далі — на фантастичних. Тому дозволю собі тимчасово взяти сто десяту добу польоту за точку відліку.

Отже, двадцять годин вітрила видавали свій максимум: прискорення сягало чотирьох метрів на секунду в квадраті. Так рве з місця спортивне авто. Підлога перестала бути підлогою, вектор штучної сили тяжіння спрямувався у стіни. Пересування житловим модулем стало доволі кумедним, іноді складним. Лише за добу зореліт здолав тринадцять мільйонів кілометрів і встановили рекорд швидкості для пілотованого космічного апарату: 330 кілометрів за секунду.

Рекорд поновлювався щохвилини й щосекунди, позаду залишалися величезні відстані. Вже другої доби зореліт промайнув би Венеру, а третьої й рідну Землю (якби «Життя» мчало в площині екліптики). Ми втікали від Сонця, прискорення мусило спадати, тому ми не одразу помітили, що воно відставало від розрахункового.

Четвертої доби на Землі забили на сполох. Вперше пролунали думки про дострокове завершення експедиції. Зореліт минув умовну орбіту Марса, ми не добирали вже п’ятнадцять відсотків прискорення. Довелося визнати, що розрахунки хибні. Управління польотами марно намагалося знайти помилку, а «Життя» невпинно наближалося до точки неповернення.

Це була територія Юпітера, відстань п’ять астрономічних одиниць від Сонця. Замість двох з половиною тисяч кілометрів за секунду швидкість ще не досягла двох. Черговий рекорд, що не тішив і пророкував подовження й без того тривалої подорожі. Щоб покинути справу всього життя й повернутися на Землю, потрібно було виконати розворот на сто вісімдесят градусів, використовуючи маршовий двигун. На великій швидкості зміна напрямку дуже енергозатратна, а навіть та швидкість була вже далеко поза компетенцією звичайного реактивного двигуна. Умовний Юпітер ще залишав нам шанси: палива й можливостей двигуна вистачило б. Та щойно швидкість перетне позначку дві тисячі — все, тільки вперед.

Нашу долю вклали в наші руки. Земля б прийняла будь-яке рішення екіпажу, проте все людство очікувало героїзму й самопожертви в ім’я науки. Так ми й вчинили. Чудова вісімка одноголосно проголосувала за продовження місії.

Нам надсилали відеозаписи із різних куточків Землі різними мовами. Всі бажали нам успіху, всміхалися, махали руками й захоплювалися нашим непростим рішенням. Мене, та, мабуть, і кожного розпирало від гордості.

Проте рішення було доволі простим, а прийняти його спонукали чистолюбство, жага слави та лінь. Летіти далі було простіше, ніж повертатися. Це була восьма доба прискорення під вітрилами й сто вісімнадцята доба польоту загалом. Чотири місяці. Ми вже цілком і повністю увійшли в образ чудової вісімки, як нас нарекли. Ми звикли до життя на зорельоті. Ми вже були налаштовані на довжелезний політ, то й що, що він стане ще трішки довшим?

Відомі міжзоряні мандрівники, що повернулися на Землю із піджатим хвостом — це був би кінець усім амбіціям. Що б ми робили далі? Які б мали перспективи? Гості дешевого ток-шоу, респонденти ще дешевшої документальної стрічки, а далі забуття — ось такі перспективи.

Всі зібрались у харчоблоці, Філ закріпив на стільниці «Джек Деніелс», що завбачливо прихопив із собою в політ і беріг для особливого випадку. Рівнодійна прискорення зорельота й відцентрової сили обертання житлового модуля лиш трішки перевищувала чверть земного тяжіння, за низької гравітації коричневе пійло перекочувалося в пластівці, наче води Чорного моря. Ми  не говорили про причини, перспективи й наслідки, лиш Філ буркнув мініпромову чи тост:

— Чхати на роки. Чи двадцять дев’ять, чи сорок, яка різниця? Та хоч п’ятдесят! Ми астронавти. Ми побуваємо там, де ще не був ніхто!

Ми швиденько підняли руки, проголосувавши, і кожен поринув у свої думки. Лиш я дивився на Софі.

Наче за помахом чарівної палички, щойно ми обрали свою долю, ситуація покращилася. На графіку крива нашого прискорення, що стрімко йшла вниз, стабілізувалася. Вона пішла паралельно до розрахункової кривої, лиш на третину метра на секунду в квадраті нижче. За володіннями Нептуна різниця трохи зросла, та не глобально.

На Землі нам нарахували сорок п’ять років польоту. Впевненість у вірності прийнятого рішення зростала. Але… Межа геліосфери — це приблизно сто астрономічних одиниць. Коли ми її перетнули, крива прискорення впала.

Я пам’ятаю той чорний день, чи то пак добу. Я почув крики й попрямував до пульту керування. Коли увійшов, Філ та Аманда вже мовчали. Я подивився на дисплей. Чотири сімки — то була наша швидкість. Я не розумів, що так збентежило друзів. Вони були не в змозі щось промовити, тому Філ просто тицьнув пальцем по графіку прискорення.

Аж тоді я фізично відчув, що штучна гравітація змінилася. Крива прискорення майже прямовисно пірнула вниз.

Це був жах, бо наша доля змінювалася на очах, а ми не могли на те вплинути. Прогнози із Землі стали неактуальними, адже звістка туди й назад летіла б двадцять вісім годин, а все відбувалося значно швидше. Зате бортовий комп’ютер пророкував нам шістдесят років польоту, потім шістдесят п’ять. Після сімдесяти прогнози вже не мали сенсу: політ триватиме довше, ніж житимуть астронавти.

За дві години прискорення впало більш ніж на одиницю, крива вирівнялася лиш на третині метра на секунду в квадраті.

Поступове нарощення швидкості протягом тривалого часу — фундаментальна ідея польоту під сонячними вітрилами, була зруйнована. Передбачалося невелике прискорення, та воно стало мініатюрним.

Агонія тривала довго. Управління польотами утримувалося від прогнозів, мотивуючих відео більше не надсилали. Помилок у розрахунках не знайшли, а рідне Сонце штовхало зореліт неохоче. Може, не хотіло нас відпускати?

Ми почувалися в’язнями в очікуванні вже відомого вироку, де інтригу тримала лиш одна дрібничка: скільки ще накине суддя до довічного ув’язнення? Наукові відкриття, нові світи, знайомство із позаземним розумним життям: то все назавжди спинилося на етапі мрій. Та в нас не було судді й прокурора, як у звичайних в’язнів, і сенсу шукати винних теж не було, бо ми самі обрали таку долю.

Рік із чвертю приреченого польоту, і мініатюрне прискорення нарешті щезло зовсім. Ще декілька тижнів ми летіли під вітрилами, марно сподіваючись додати бодай крихту швидкості. В тім не було змісту, а зореліт «Життя» вже встановив остаточний рекорд: 12777 кілометрів за секунду. Знову кляті сімки! А от наша вісімка отримали вирок. Сто один рік космічного дрейфу.

Століття! На Землі народжуватимуться люди, кохатимуть, воюватимуть, вмиратимуть, їх звички та побут зміняться. Про місію «Життя» й чудову вісімку нагадуватиме лише параграф у підручнику з історії, а зореліт мчатиме собі безмежним космосом без живих істот на борту.

На двох тисячах астрономічних одиниць ми зрештою склали непотрібні вітрила. Та доба непроста для друзів психологічно, для мене особлива. Саме тоді ми з Софі стали парою.

Довелося сприйняти реальність такою, як вона є. Альфа Центавра Bc, сигнал і ті, що надіслали його — все те назавжди залишається незвіданим. Ми можемо лише гадати, як воно там, в іншій зоряній системі. Нам судилося жити, старіти і вмерти на зорельоті, за трильйони кілометрів від пункту призначення.

Сім астронавтів змирилися з долею, а моя Софі — ні. Вона особлива. Софі наполягала й наводила приклади, що сто двадцять років — не межа для людського тіла. Вважала, якщо слідкувати за собою, займатися фізичними й розумовими вправами, то примарні шанси на завершення експедиції все ж є.

Як і всі, я сприймав ідеї Софі скептично, хоч із солідарності вдавав, що підтримую її. Моє життя вже було розплановане: жити з найкращою, найфантастичнішою жінкою у всесвіті, доки смерть не розлучить нас. Непоганий план, до речі, більшості з людей таке й не снилося.

Десь рік Софі вдавала, що не бачить мене наскрізь, та якось повідомила, що нам потрібно серйозно поговорити. Я йшов до пульту керування (вона чекала мене там), як на страту. Та передчуття нашої першої сварки виявилося хибним, адже Софі найособливіша з особливих. Вона сказала, що попри все віритиме, що ми долетимо. Від мене вона не вимагала того ж, але попросила, щоб я вірив у неї. Я сказав, що віритиму.