У Терези на руках син, хлопчику рік, не більше. Він вдивляється в небо, наслідуючи дорослих.
— Турбуєшся за нього?
— Хіба що трішки, — відповів Максим Молодший. — Цей старий непосидюх на своєму місці. Тверда поверхня під ногами — не його стихія.
— Так, йому було б тісно на цій чудовій планеті.
— Якось він сказав мені, що колишніх астронавтів не буває. Мабуть, так і є. Старого тягне до зірок.
— Нам пощастило, що ти біолог, а не астронавт, — усміхнулася Тереза.
Епілог
Пітер крутив кермо Допитливця. Так швидко він ще ніколи не їздив, батько не дозволяв. Кам’яні стовпи промайнули, як вітер, велична піраміда вже позаду, хлопчина звернув до алеї. Промчав повз цвинтар та обеліск і збавив швидкість, аж коли в’їхав у вузьку просіку. За просікою оранжерея. Пітер зупинив всюдихід біля самісіньких воріт і забіг всередину.
— Dad? Dad, are you here?
Батькова оранжерея завжди захоплювала Пітера. Доріжка із каменів, сто тридцять метрів завдовжки, а по обидва боки царство флори, кольорів та запахів. Мабуть, найкрасивіше місце на усій планеті, та зараз не час милуватися.
— Dad?
— Петре, не засмучуй мене! — пролунав батьків голос.
— Вибач, я пам’ятаю, з матір’ю англійською, з тобою — українською.
Пітер, він же Петро, пішов на голос і знайшов батька в одному з відгалуджень. Той склав руки на грудях і стоїть біля невеличкої ділянки, обгородженої стрічкою.
— Батьку, ми не могли з тобою зв’язатися…
— Це зачекає, — Максим здійняв руку й обірвав сина. — Ти знаєш, чому стежина ділить оранжерею навпіл?
— Звісно. Праворуч наші рослини, ліворуч ті, що ти привіз із Землі.
— Рослини із двох світів не поєднуються. Вони ніяк не схрещуються, і навіть не можуть рости на спільному клапті ґрунту. За одним лиш винятком.
— Siderum Flos?
— Так, сину, зоряні тюльпани. А компаньйоном за хромосомами стала не якась неймовірно рідкісна рослина, а звичайнісінька волошка.
— Але ж гібрид наче гинув?
— Не гібрид. Його пуп’янки всихали раніше, ніж дозрівали до квітки, рослина не могла розмножуватись. А тепер підійди й поглянь.
Петро став поряд із батьком. Квітка як квітка, нічого особливого.
— Вперше за десять років, сину. Вона розцвіла. Не на двадцять хвилин, як зоряні тюльпани, я тут вже стою… Навіть не знаю скільки. Поглянь: тендітна й красива, особлива. Мільярди років еволюції на двох різних планетах з’єднались у цих пелюстках. Перед тобою квітка двох світів! І якщо ти маєш донести мені важливішу інформацію, то говори, а як ні — помовч, синку, не псуй такий чудовий день.
— Маю два повідомлення. Одне із «Життя».
У Максима закалатало серце в передчутті поганих новин, на чолі виступив піт. Петро простягнув батькові планшет:
«Повідомлення від 17.10.2158 за бортовим часом.
Вийшли на орбіту Проксими Центавра b. Готуємося до спуску, детальний звіт згодом.
Капітан зорельота «Життя» Максим Стерня».
Максим зайшовся сміхом, син косо глянув на батька, зважуючи, чи варто озвучити наступну інформацію саме зараз.
— Цей впертий старий чортяка таки зміг! Не віриться. День і справді чудовий!
— Друге повідомлення від мене.
— Ого, так офіційно! Ну кажи.
— Незабаром я обиратиму собі спеціалізацію. Я поважаю твою працю, і мамину, але не впевнений, що з мене вийде самовідданий біолог чи лікар.
— І?
— Я навчатимуся на астронавта.
Кінець