Космічна повість, автор Роман Гавриленко. Читайте фантастику!
Астронавти
Звіт
Все почалося незадовго до мого народження. Дев’ятнадцятого року минулого століття величезний австралійський радіотелескоп спіймав дивний сигнал, що надходив від Проксими Центавра. Тридцятигодинна нерозшифрована трансляція розділила пошуки розумного життя поза межами Землі на «до» і «після».
Далі були коротші сигнали 24-го й 25-го років. Серед наукової спільноти визрівали плани міжзоряної подорожі, та навіть найреалістичніший теоретичний політ до червоного карлика зазнавав фіаско на кінцевому етапі. Космічний корабель мав розганятися до захмарної швидкості за допомогою сонячних вітрил, проте він не міг спинитися в пункті призначення через слабку світність Проксими. Та 28-го року «заговорила» Альфа Центавра В.
Найближча до Сонця зоряна система завжди вабила космічних романтиків. У всесвіті, де відстані вимірюються сотнями й тисячами парсеків, лише за чотири світлові роки знаходиться інший світ. Три зорі: Альфа Центавра A, B і C відповідно. Зоря С, політ до якої не міг відбутися через технічниі причини, ще зветься Проксимою. Латинською proxima — це «найближча», дійсно найближча до Сонця зоря із найближчої системи. Проте із Землі без оптики ви її не побачите, бо Проксима мала і тьмяна. Вона втекла аж на п’яту частину світлового року від своїх яскравих сусідів.
Зорі А і В схожі на наше Сонце і зв’язані гравітацією в подвійну систему. Разом вони ефективно зупинять космічний апарат із сонячними вітрилами, якщо такий політ відбудеться. Та до сигналу 28-го року подорож не мала чіткої кінцевої точки, а її наукова цінність блідла на тлі недосяжної та загадкової Проксими. Якщо біля червоного карлика вже була відома планета в життєпридатній зоні, то великим зорям пощастило менше.
Втричі важча за Землю розпечена газова куля — такою мала бути планета біля зорі В. Та Альфу Центавра Вb виявили, а за декілька років відкриття поставили під сумнів.Тож її, непридатну, газову й пекельно гарячу, перевели у статус гіпотетичних планет. Та новий сигнал допоміг знайти й нову планету: Альфу Центавра Bc. Не гіпотетичну, а цілком реальну. Скелясту, не гарячу й не холодну, лиш трішки меншу за Землю. Джерело знаходилося на її орбіті.
Сигнал не розшифрували, та його структура виявилася схожою до сигналів космічного апарата Кассіні, що колись кружляв довкола Сатурна й передавав дані на Землю. Отже, щось на кшталт зонду чи штучного супутника в найближчій, теоретично досяжній зоряній системі біля потенційно населеної планети! Ми не могли не спробувати дістатися до того, іншого світу.
Амбітний проєкт «Життя», або «The life» англійською, був рекламований, анонсований та мільйон разів обговорений усіма мас-медіа світу. Україна, Британія, США та Франція творили історію, сотні науковців з інших країн ледь не билися між собою, щоб бодай дотично бути причетними до найвизначнішої космічної експедиції. Мільярдер Ілон Маск профінансував одну десяту «Життя».
Старт був запланований на квітень 35-го, але проєкт затягувався, що залишало мені надію розтинати безмежний простір та пізнавати незвідане.
Я марив космосом змалку. Чорні діри, квазари, пульсари — у десять років я знав про них, мабуть, усе, що було відомо людству. У п’ятнадцять я вступив до училища військово-цивільної авіації, щоб хоч трохи наблизитися до зірок. Це також був період агонії, бо до «Життя» вже розпочався відбір, а моя заявка, звісно ж, була відхилена через вік.
Вісімнадцять – двадцять років, не більше й не менше, таким був віковий ценз для потенційних астронавтів. Проте старт відклали, а обранці постаріли (двадцять плюс), за два роки відбувся наступний відбір, а потім ще й третій, останній.
Для кожної з держав партнерів на борту «Житя» відводилося лише два місця: хлопець і дівчина. До того часу я досконало вивчив англійську та французьку, мав хорошу практику атмосферних польотів, знав теорію й перебував у відмінній фізичній формі. І що ви думаєте? Із трьох тисяч претендентів обрали мене. Єдиного юнака на всю Україну!
Я пам’ятаю більшість подій тих днів, навіть невеликі дрібниці, та не можу пригадати реакцію батьків на звістку. Найграндіозніша та найдовша мандрівка в історії космонавтики не передбачала повернення на Землю. Я присвячував решту свого життя науці й підкоренню нових обріїв, це був квиток в один бік. Впевнений, що батьки відчували тугу втрати й гордість водночас.
Мис Канаверал? Ой ні-ні, не цього разу, друзі! Прикарпаття! На стартовому майданчику неподалік Івано-Франківська, 8-го червня 2039-го року об 08:00 відбувся старт. Ракета-носій «Нестримний» (Rampant) рвонула до небес, спалила тисячі тонн палива й розігнала зореліт «Життя» до чотирнадцяти кілометрів за секунду. Далі ми скинули «Нестримного», щоб він обрав собі довічну геліоцентричну орбіту, а самі взяли курс на Венеру.
Нас прозвали чудовою вісімкою — найкраща молодь: юнаки й дівчата, представники чотирьох держав та людства загалом. Я все це розповідаю так натхненно, хоч після старту ми цілком поринули в роботу й саме в ній вбачали сенс свого існування.
Хоча, брешу. Молодь не може без наслідків для самооцінки творити історію. Тим паче, я відзначився вже наступної доби після старту.
Під час пробного розкриття вітрил не спрацювала атоматика. Причина банальна й зрозуміла для земного пілота: на перших секундах польоту до механізму потрапив необачний птах. Шкода пернатого, та єдиним виходом був саме вихід у відкритий космос та чистка вручну.
Збиралися тягти жереб, та я зголосився сам. І от, декілька хвилин, і я вдягаю громіздкий скафандр. Це було лише трішки важче, ніж на тренуваннях. Я був під’єднаний міцним тросом, кисню мав удосталь, а скафандр помірно обмежував рухи. Повільно, але впевнено я виконував роботу космічного прибиральника: віддирав від шарнірів запечену плоть безталанної птахи й викидав шматки в безмежний простір Сонячної Системи.
Повернувся на борт знаменитим. Виявляється, процес клінінгу транслювався на Землю, а коментатор захопливо розповідав про мої мужність та звитягу під час відколупування рештків пташини. Про відважного Максима Стерню дізнався увесь світ.
Ми склали вітрила й продовжили політ углиб Сонячної Системи. Вісімдесятої доби виконали нескладний гравітаційний маневр: зайшли над Венерою, промайнули повз планету-красуню, додали трішки швидкості й змінили напрям. Зореліт вийшов із площини екліптики й попрямував під Сонце.
Кентавр — сузір’я південної півкулі неба. Із території України можна спостерігати лише частину його зірок та лише навесні. На щастя, до цих зір належить і наш пункт призначення. «Альфа» — тому що найяскравіша, сяйво зорей А і В зливається воєдино й затьмарює решту. Така вона, яскрава, зваблива й загадкова система Альфа Центавра. Щоб дістатися туди, потрібно пірнути під Сонце.
На початку сто десятої доби ми розвернули корпус «Життя» на сорок градусів від Сонця та розправили вітрила, а вже за декілька годин пройшли точку максимального зближення із нашим гарячим світилом. Лише шістдесят мільйонів кілометрів, що фактично є територією Меркурія, та в іншій площині. Зореліт ковзнув повз Сонце й почав віддалятися. Вже під кінець доби потужні промені та вітрила вирівняли наш курс точнісінько на Альфу Центавра.
Я часто згадую Венеру. Не маневр, а той час, відчуття. Мабуть, напрекрасніші миті моєї юності. Я був сповнений надій, закоханий і майже щасливий як астронавт. Майже, бо опинившись за кількасот кілометрів від фантастичної, красивої й магічної Венери, почуття були змішаними. Я подумки верещав від захоплення. Здавалося, що торкаючись ілюмінатора, торкаєшся і її.
Бути повністю щасливим астронавтом заважало технічно нездійсненне бажання: хотілося пригальмувати тут, покружляти орбітою, і в над-надміцному посадковому модулі спуститися на поверхню. І байдуже, що красуня Венера насправді нещадна. Шалені Паскалі й пекельні Кельвіни? То й що? Все одно кортіло.
Чотири на чотири: юні хлопці й дівчата, колеги, друзі, потенційні коханці. А як інакше: обмежений простір, роки польоту попереду, а може й продовження людського роду в іншому світі. Коханці потенційні та практичні.
Ще тоді, коли космічний чистильник Максим Стерня став зіркою, Леська, моя рудоволоса землячка, ледь не прямим текстом запропонувала практику. Я тактовно викрутився, вигадавши якусь дурню, вже й не пам’ятаю яку. А за чотири доби у Леськи вже відбулася практика з американцем Філом, вони на годину зайняли вбиральню. Англійка Аманда, нехай і без прямого тексту, але дала зрозуміти, що варто мені зробити перший крок, і палкі любощі не за горами. Та я оминав інтрижки, бо всі думки були про Софі.
Представниця від Франції. Мабуть, занадто правильна, щоб витрачати час на розваги. Занадто зосереджена, коли працює. Красива. Чимось схожа на акторку Меріон Котіяр, теж француженку, але ще гарніша. Завжди обирала мішкуваті комбінезони, наче намагалася приховати точену фігуру. Зав’язувала чорне хвилясте волосся у хвостик, але неслухняні пасма весь час вистрибували з-під ґумки. Я вперше побачив Софі перед стартом, і відтоді моє серце належить їй.
Попри винятковість, із Софі було винятково легко спілкуватися. Ми товаришували, багато розмовляли, жартували (переважно я), вона інколи всміхалась, і це було щось! Софі знала українську, я французьку (хвала відбору). Я ненав’язливо залицявся до такої близької й недосяжної красуні. Мабуть, занадто ненав’язливо.
Трішки розбавлю романтику технічними подробицями польоту. Рідне Сонце мало поступово розганяти зореліт, аж доки він не втече на відстань шість тисяч (!) астрономічних одиниць, що становить десяту частку світлового року. Розрахункова швидкість мала сягти п’ятнадцять сотих і три в періоді швидкості світла, або сорок шість тисяч (!) кілометрів за секунду. Відстань до великих зір Системи Альфа Центавра, нагадаю, 4,37 світлових років. Тобто понад два роки на викрутаси з Венерою, прискорення й гальмування, і ще двадцять сім років космічного дрейфу на карколомній швидкості. Разом двадцять дев’ять років.
Тепер розумієте віковий ценз екіпажу? Вісімнадцять — повнолітні. Двадцять — щоб мандрівку завершили достатньо енергійні й не надто старі астронавти. І, як я вже промовився, теоретично здатні продовжити людський рід в іншій зоряній системі. Теоретично, бо всім буде далеко за сорок, а доцільність спроб залежатиме від обставин. Хтозна, якою виявиться планета Альфа Центавра Bc?
Із чим можна порівняти наш зореліт? Перше, що спадає на думку — це непомірно велика парасоля. Стотридцятиметрова свіча, шість у діаметрі. Майже на кінчику настромлений циліндричний житловий модуль — наш світ на довгі роки, він у чотири рази товщий за корпус. Модуль робить оберт за двадцять одну секунду, відцентрова сила сягає одної десятої земного тяжіння. Напротихід обертається балансир — тонке, але важке кільце. Корпус не повинен крутитися, бо до нього прикріплена конструкція, що й надає зорельоту схожості з парасолькою: сонячні вітрила.
Розправлені стометрові лопаті утворюють гігантський диск. Вітрила мають хід плюс – мінус сім градусів. Наче яхта на хвилях Тихого океану ловить вітер, так і наші вітрила… Ні, не складеться з метафорою, бо частку рушійної сили створює сонячний тиск, а не вітер.
Я кажу частку, бо «сонячні вітрила» — це романтична загальноприйнята назва. І ми так говорили поміж себе, та кожен із чудової вісімки знав, що зореліт «Життя» штовхають вперед термофотонні поверхні.
Сонячний тиск дуже слабкий, класичні вітрила були б доречними, якби наш зореліт важив тонну. Та він трішки важчий! Лопаті — це найдосконаліші теплиці. Зовнішній шар синтетичний, із матеріалу на базі кварцу. Фотони чудово проходять крізь нього й відбиваються від дзеркального внутрішнього шару, а от далі не все так просто. Кварцовий шар випустить на волю лиш п’ять відсотків фотонів, ще стільки ж затримає й перетворить на теплову енергію, а решту відіб’є назад до дзеркальної внутрішньої поверхні. Сонячний тиск використовується значно ефективніше, а зовнішній шар розігрівається до тисячі градусів за Цельсієм. Спрацьовує так званий ефект Ярковського — реактивний імпульс за рахунок теплового випромінювання. Завдяки чудовій термоізоляції зворотній бік вітрил залишається космічно холодним (п’ятдесят – сто Кельвінів). Різниця температур, сонячний тиск та майже три гектари робочої поверхні — ось наша рушійна сила.
Є і звичайні реактивні двигуни, хімічні. Вісім двигунів орієнтації: слабенькі, але економічні та ювелірно точні. Маршовий знаходиться у хвостовій частині зорельота, перед ним п’ятнадцятиметровий паливний бак. Далі каркасна конструкція, основне призначення якої — подовжити корпус зорельота. Складені лопаті не повинні затуляти двигуни орієнтації у хвостовій частині. Перед «скелетною» частиною розміщений компактний ядерний реактор, що живить зореліт електроенергією. Далі резервуар для води, ще більший, ніж бак, невеликий вантажний відсік, кріплення вітрил, кільце-балансир та наш житловий модуль. Кінчик зорельота вужчий — це посадковий модуль.